Ти — мій рай, моя свобода

Глава 35

Енді

Не питайте. Нічого не кажіть. Ні слова, чуєте? Я й сам не знаю, що творю.

- Т-тобто… не готовий відпускати? – карі очі впиваються поглядом у мене, та, вибачайте, окрім бюста, на якому я цілий вечір концентрувався помітити не можу більше нічого.

- Сьогодні ти будеш зі мною. – з усмішкою від вуха до вуха кажу й знову торкаюсь дівочих губ своїми. Це неквапливий поцілунок. Радше цнотливий. Але він, як і кожен, карбується в пам’яті приємним спогадом.

- Але як же кампус… мені на пари завтра. – трішки розгублено каже вона.

Накручую руде пасмо на свій палець.

- Я тебе відвезу. – закохана посмішка не зникає з моїх вуст.

- Ну…

- Будь ласка… - затуманеним голосом промовляю.

Та замість відповіді знову відчуваю її губи на своїх. Ох…

- Це знак згоди? – весело промовляю.

- Хм… - знову торкається своїми губами моїх. Наполегливіше. Просуває свій язик, тим самим даючи волю моєму. Моя дівчинка. Та коли цілунок тільки починає набирати обертів, вона різко відстороняється. Спокуслива гама грає на губах і цей погляд… я впізнаю його. Точно такий же був тоді, на Геловінському балу. Тільки в той день вона боялась своїх бажань, а зараз… зараз я бачу в погляді ніщо інше, як впевненість.

- Ти така… - тулюсь своїм лобом до її.

- Яка? – з викликом промовляють її уста. Навіть запитання ставить спокусливо. Чи то просто в мене дах уже їде.

- Моя, Меделін… Сором’язлива спокусниця. – підморгую їй, а вона вигинає свої вуста у букву «о». Чому при кожному русі її губ я так хочу їх поцілувати? Бо це Меделін, Енді. І цим все сказано.

Швидко виходжу з авто й відкриваю дверцята для Меделін. Сьогоднішній вечір тільки наш. Тільки для нас.

Огортаю тендітну долоню своєю великою й швидким кроком ми прямуємо до квартири.

Коли входимо всередину, я допомагаю Меделін зняти її пальто. Та не тому, що я вроджений джентльмен, скоріш тому, що дико жадаю торкнутись її голої спинки, і побачити, як вона вкривається сиротами. Найкраще видовище, яке лише може бути для мене.

Кладу верхній одяг на вішак і встаю позаду дівчини. Повільно, тягнучи момент відгортаю густе волосся на один бік. Ммм… цей запах… новий. Більш терпкий, різкий…

- Змінила парфуми? – запитую, легко торкаючись язиком мочки вуха.

- Я змінила усе. І так, почала з парфумів. – каже вона, а я веду доріжку з поцілунків вздовж шиї. Вона не витримує й відкидає голову на моє плече. Прикриває очі й впивається кігтиками в мої руки.

- М-м-м… мені подобається. – трішки прикушую шию й відразу ж заціловую місце «укусу», залишаючи палкий слід на ньому.

Починаю вести доріжку пальцями від бедр до талії і вище. Ох, яке ж це задоволення… відчувати її тіло, сповнене бажання. Та чи піддасться вона своїм бажанням… лише її вибір. Я ніколи не наполягаю.

- Енд-д-і-і… - разом з легкими зітханнями випаровується моє їм’я з її вуст. – Мені потрібно тобі дещо сказати. – серйозно? В такий момент? Сказати, що я дезорієнтований – нічого не сказати.

Легко відпускаю Меделін зі свого «полону» й розвертаю лицем до себе.

- Ем… Слухаю… - хрипло видушую із себе слова.

- Знаєш, я завжди шукала підходящий момент для цих слів. Вони крутились у мене на язиці постійно, та завжди був якийсь фактор, який перешкоджав мені вимовити їх вголос. Тож… якщо не зараз, то ніколи. – завмираю на місці. Боже… невже це те, що я думаю? Починаю частіше дихати. Серце і так билось сто двадцять ударів, та зараз воно, здається, перевищило усі можливі кордони. – Я кохаю тебе, Ендрю Еванс. Кохаю все в тобі. Кожну кліточку твого тіла кохаю. Я не знаю, як мені це ще вислоаити, та просто хочу аби ти знав… - вона піднімається на носочки, бере моє обличчя в свої долоні. – Я тебе кохаю.
Чорт… Здавалось би, що щасливіше бути неможливо… але ні… ось вона знову це зробила.

Накидаюсь на такі піддатливі губи своїми й затягую їх у вир божевілля. Нашого особистого. Ох, кохання, що ж ти твориш…

- Зачекай-зачекай. – весело лише на міліметр відсувається вона. – Ти часом не хочеш мені нічого сказати? – багатозначно споглядає на мене. Хм…

- А повинен? – награно серйозно кажу й бачу як змінюється її гримаса. Вона, здається, вбити зараз мене ладна.

Починаю усміхатися та легко цілую її губи. Переривчасто.

- Я кохаю тебе, Меделін. Чуєш? Кохаю! До останніх спалахів сонця, до вибуху цілого Всесвіту, до приємного божевілля… я кохаю тебе.

І тут нам зриває дах…

Пам’ятаєте, я казав, що не впевнений, чи готова вона до усього… що я ладен їй запропонувати? Так от, забудьте… бо те, що проблиснуло щойно в її очах – ніщо інше, як бажання.

Підхоплюю дівчину за сідниці, стискаючи їх у своїх долонях і несу в спальню. Вона обхоплює ногами мій стан і ніжно зітхає, коли я з кожною секундою поглинаю ці до біса солодкі губи все більше і більше.

Різко впираю її спиною до стіни навпроти ліжка, пестячи руками кожну клітинку тіла, а губами вимальовуючи вигадані знаки на її губах. О так…

В’язана сукня непристойно задерлася догори, відкриваючи повністю вид на довгі ніжки. Що ця сукня іще робить на ній? Вона тільки заважає… але перш ніж зірвати її з дівчини я вимовляю:

- Меделін, — хриплю. – я повинен тебе запитати…

- Тсс… - прикладає палець до моїх уст. – Я впевнена. Я твоя… відтепер і навіки, Енді… - її губи опускаються на мою шию.

Моя.

Лише моя.



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись