Ти — мій рай, моя свобода

Глава 36

Меделін

Мої очі прочиняються від променів сонця, які настирливо пробиваються крізь жалюзі.

Біла зім’ята постіль та сонний Енді перед очима… щипаю себе, аби впевнитись, що це все-таки не сон. Так, про всяк випадок. І, о боже мій, це на яву!

Відкидаюсь на подушку, розсипаючи своє руде волосся на ній. Ох…

При згадці про минулу ніч не можу не червоніти. Ніколи не думала, що всередині мене криється така…відверта спокусниця… Боже-боже! Але я ні на секунду не шкодую про те, що було. А було багато… легке тремтіння проходить тілом лише від єдиного спогаду.

Дивлюсь на сонного хлопця. Прес не прикритий, а рука так близько до мене. Усе в мені дико кортить торкнутися його. Не вагаючись ні на секунду я роблю це. Кладу свою маленьку долоню в його розкриту. Варто це зробити і він моментально стискає її. Враз я різко опиняюсь притиснута до матраца, а Енді нависає зверху наді мною, щасливо посміхаючись.

- Доброго ранку, - слідом за цими словами слідує поцілунок. Потім ще один, і за ним ще… Такі легкі та сонячні.

Проводжу пальцями по його шиї, бачачи там добре видні червоні сліди... І це я йому так? Божечки! На мить прикиваю очі від сорому.

- Вночі ти такою тихою не була, — весело каже він, спираючись ліктями на ліжко, тим самим заганяючи мене в глухий кут. Починає вести доріжку з поцілунків вздовж моєї шиї… мгмхм… Боюсь уявити куди вона заведе.

Зариваюсь пальцями в його волосся, відчуваючи, що якщо він ще хоча б раз проведе губами вздовж моєї впадини між грудей, то я просто не витримаю…

Кладу руки на його обличчя, тим самим змусивши його глянути мені в очі. Рудий чуб неслухняно спадає на чоло і я поправляю його. Це таке блаженство… торкатися. Відчувати. Бачити.

- Може продовжимо почате вночі? – спокусливо вигинає брову хлопець і, чесно, я уже на крок до того, аби здатися.

- Хм… дехто обіцяв відвезти мене сьогодні в Джульярд. Часом не знаєш хто? – весело протягую знову даруючи легкий поцілунок його губам. Хочеться дарувати їх ще і ще. Лише йому. І отримувати те ж саме взамін.

- Не знаю що за дурень таке сказав, та я б на його місці таку дівчину тримав і не відпускав… Цим і займусь.

Припадає до моїх губ, заносячи нас у космос. Чорт… Я, здається, стала ще більшою слабачкою, адже відмовити йому просто неможливо.

Починаю відповідати на поцілунок, з кожною секундою поглиблюючи його. Тремчу в його обіймах, сама того не усвідомлюючи. Мурахи тікають зі всього тіла, скупчуючись в одній точці. Так задоволення іще більше. Ох…

Але… як би я не бажала залишитись, та пропускати пари на передодні сесії і кінця півріччя не можна…

- Енді… - відстороняюсь та відхекуюсь. – Мені все-таки треба йти.

Хлопець незадоволено зітхає, та все ж злізає з мене і лягає поруч.

- Я зроблю сніданок, — всміхається й прямує на кухню, натягнувши на себе сірі спортивні штани.

Так люблю цю його не настирливість. Тобто, звісно, коли треба він бере усе в свої руки й не питає мене. Та все ж переважно він розуміє на півслові, або ж й узагалі без слів.

Одягаю його чорну футболку і йду за ним, аби глянути який кулінарний шедевр у нас буде на сніданок.

З цікавістю розглядаю, як хлопець перевертає яйця на сковорідці, що в нього, чесно кажучи, виходить так собі. Я уже давно зрозуміла, що в приготуванні він «не дуже». Ох, зате тепер я знаю в чому він «дуже». Боже, Меделін, та ти ще та збоченка! Подумки всміхаюсь з того, що твориться у моїй голові.

- Допомогти? – запитую я й підходжу до нього.

- У мене все під контролем, — серйозно каже хлопець, все ще намагаючись правильно перевернути яйця. Я в той момент просто починаю реготати. Я так сумувала за такими митями…

- Не можу зрозуміти що тут смішного, — знову цей серйозний тон, який викликає у мене нову порцію сміху.

- Такий серйозний, — копіюю його й спираюсь на стійку біля кухонного гарнітуру.

Враз Енді полишає спроби приготувати досконалий сніданок й різко впирає мене в стійку. Я охаю від несподіванки й ледь не падаю, та мене вчасно втримують за сідниці.

Проводить пальцями по талії під футболкою, подеколи легко стискаючи її. Ух…

- Будеш насміхатись? – весело запитує він і знову стискає талію, але вже сильніше.

Нахиляється й обдаровує мою шию легкими укусами. Треба заїхати в кампус по гольф так точно!

Таке солодке дійство, чорт…

Та все ж нас перериває… запах гореного…

- Чорт! – відступає хлопець і відсуває сковорідку з плити.

- Напевно, заїдемо в кафе, — кажу і йду в спальню, аби одягтись нарешті. Бо якщо ми продовжимо почате… то в кампус я сьогодні не доберусь так точно.

- Так, в кафе.

Одягаю вчорашні речі й чекаю на Енді, який уже виходить до мене у чорних джинсах та білому светрі.

Їдучи ранковим містом, наспівуючи Джастіну Біберу по радіо я розумію, що кинути Енді – найбільша моя помилка, яку я ніколи більше не скою. Не зможу. Страшно згадувати ті часи, коли ми були просто «перехожими».

- Про що задумалась, маленька? – питає хлопець, стискаючи однією рукою мою руку, а іншою кермо.

- Про те, що я люблю тебе, — так легко казати ці слова. Жодного ніяковіння чи замішання. Лише любов. Легка закохана усмішка розповзається його обличчям і такий же погляд дарується мені.

Енді зупиняється перед кампусом. Виходить з машини й відкриває мен дверцята. Подаю тендітну руку йому, а хлопець в той же момент притискає мене до тебе.

- Енді, на нас… дивляться, — кажу трішки ніяково опускаючи погляд.

- Я теж люблю тебе, Ме-еделін.

Після цих слів я розчиняюсь. Чи то в ароматі мускусу, чи то в почуттях… здається, і в тому, і в тому.

Пригортає до себе ще сильніше й цілує в чоло під погляди студентів, які прямують на пари.

- Гаразд, тоді я їду в університет, -відсторонюється. – Чекаю тебе там.

- До зустрічі, — махаю йому й забігаю на територію кампуса. Тут усе таке живе. Студенти активно обговорюють домашні завдання, дехто з чохлами від інструментів, дехто просто з теками для нот. Атмосферу не передати словами.

Швидко надягаю білий гольф й джинси-банани, зверху беру пальто й взявши усе необхідне іду на пари. Що ж, ще десять хвилин. Може вийде вперше не запізнитись.

- Навіть не привітаєшся? – чую голос позаду. Всміхаюсь і чекаю на хлопця.

- Ден, привіт! Вибач, я тебе не помітила, — посміхаюся просто від вуха до вуха. Напевно, хтось подумає, що я ненормальна.

- А я помітив… і тебе, і його, — не дуже задоволеним тоном натякає.

- Щось не так? – при піднімаю брови. Ми рушаємо до закладу.

- Він нарешті тобі усе розповів?

Що за допит? Дивина… ніколи не бачила Дена таким…

- Ні, проте я не змушувала його це робити, — кажу і знову мимоволі всміхаюсь. Ну не можу я сьогодні бути серйозною! Не тоді, коли всі думки зводяться до того, що відбулось… можливо це тому, що це було для мене вперше, а можливо тому, що це було саме з Енді.

- Меделін, ти хоч розумієш, що ви через це і розійшлись. Такі стосунки довго не виживуть…

- Ден, — перебиваю його, бо не хочу цього більше слухати. – Слухай, я знаю, що ти хвилюєшся і все таке, але зараз я не хочу ні про що думати. Знаєш, ми розійшлись не лише через це. Я вчинила тоді не дуже розумно, адже постійно тисла на нього з цією правдою. Усі наші розмови зводились до одного, а стосунки повільно заходили в глухий кут. Але зараз я зрозуміла, я побачила в його очах, що він довіряє мені. Просто зараз я буду робити по-іншому. Я вислухаю все тоді, коли він буде готовим мені відкритись. Тому, будь ласка, не треба мене попереджати. Повір, я знаю про усі ризики. І я готова ризикнути.

І знову посміхаюсь. От реально, це вже щонайменше дивно виглядає.

- Меделін, чому ти така весела сьогодні? – видихаю, адже розумію, що він переводить тему.

- Нууу… - навіть не знаю що б то таке вигадати. Та й чи варто щось вигадувати. Та-а-ак, Меделін, не треба на цілий світ кричати, що ви з Енді переспали. Боже, справді переспали! Закушую нижню губу.

- Меделін? – вдивляється у мене і, здається, починає таки розуміти, чому я мовчу. – Тільки не кажи, що… ти серйозно? – чогось починає злитись.

- Ден, я не бачу тут нічого дивного. Ми уже давно зустрічаємось і немає нічого неправильного у тому, що… ну, ти зрозумів.

- Бляха! – голосно каже він, а мене аж перекошує.

Ми заходимо в університет мовчки. Ден просто йде у свій корпус, ні слова не сказавши. Не можу зрозуміти, що коїться, якщо чесно…

Цілий день я сиділа й просто перевіряла мобільний кожних п’ять хвилин. Та-а-ак, я ще й на парах з ним переписувалась. Робила кумедні селфі, мовляв, мені нудно… це так по-дитячому, але саме цього мені дуже давно не вистачало.

Після навчального дня чую дзвінок телефона. Ох, Енді, тільки не кажи, що й сьогодні мене забереш! Хоча ні… все-таки скажи!

Та на моє превелике здивування це не Енді!

Піднімаю слухавку, трохи ошелешена.

- Привіт, Стейс, — вітаюсь. – Можливо провучить не дуже приязно, та здивована бачити твій дзвінок.

- Вибач, Меделін… Знаю що не спілкувалась з тобою весь цей час. Але зараз… я хочу повідомити тобі дещо. Я вирішила на наступне півріччя повернутись до університету. Не знаю, чи готова я. Без поняття, чи зможу витримати. Та більше не можу стирчати в цих чотирьох стінах, де все нагадує про нього…
 



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись