Тільки не він

Розділ 4

̶  Я працюю в благодійному центрі для дітей і жінок, які потрапили в критичні обставини. По можливості ми запрошуємо діток, які... — зиркнула на моїх нових знайомих, що уважно спостерігають за нами, стоячи поруч зі мною. — які мають непрості обставини, батьки яких не мають можливості оплачувати різні гуртки і тому подібне. У нас діти їдять, грають в різні ігри. Ми займаємося з ними різним рукоділлям, малюванням, ліпленням. Часом возимо їх в якісь цікаві місця, щоб показати щось нове. В нашому центрі вони мають можливість побавитися, весело і з користю провести час. — я з задоволенням вислухала, бачу, діти аж ротики пороззявляли. Навіть вафлі перестали їсти. Тримають так в ручках. Оченята сяють.

̶  Чудово. То... Що конкретно ви хочете від мене? Чим можу помогти? — запитую дівчину.

̶  Ах, так, я ж вам ще не пояснила. Дивіться, якщо б ви мали можливість і бажання, могли б помагати нам, проводячи час з дітьми, як няня. Бавитися з ними, вчити якихось простих речей, аплікації, наприклад, чи ліплення. То вже, як фантазія підкаже. Нам дуже бракує небайдужих людей, які б могли приділяти діткам увагу. — дівчина так щиро і з таким ентузіазмом все це розказувала, що я перейнялася її духом волонтерства. Захотілося помогти. Від неї віє таким теплом, добротою. Просто промінчик сонця, а не дівчина. Хоч і смаглява брюнетка. Колись, ще на першому курсі універу, ми кілька разів їздили, як волонтери в дитячі будинки. Це було дуже приємно. Я відповіла:

̶  Що ж... Цікаво. Але, я вчуся, тому багато часу не маю. Та з радістю навідаюся до вашого центру, покажете мені, що і як. Можливо, хоч трошки, деколи зможу помагати. — дівчина зраділа, дала мені візитку. Я пообіцяла подзвонити. Тоді менший хлопчик, Костя, який стояв поряд з нами, тримаючи за руку сестричку, запитав:

̶  А можна і нам прийти туди побавитися? Там у вас є іграшки? — малий так смиренно і з надією дивився на дівчину, що мені так і захотілося сказати, що заведу його туди. Вона щиро посміхнулась, присіла біля дітей.

̶  Так, звісно, можна. В нас є багато іграшок, дитячий майданчик. Ось, візьміть мій номер. Подзвоните мені, якщо батьки вам дозволять, я приїду і заберу вас погратися, а тоді відвезу назад додому. Гаразд? — діти зраділи. Старша Віка взяла візитку і, не читаючи, заховала в кишеню затертої курточки.

̶  До речі, мене звуть Нілюфер, можна просто Ніла. — назвалася нова знайома. Ми з дітлахами здивовано переглянулись.

̶  Нілю... Що? — запитав Матвій. Ми засміялися.

̶  Нілюфер. Це означає лотос по - турецьки. Тобто така квітка. — пояснила дівчина.

̶  А – а – а... — потягнув малий. — Квітка? А, чому тебе так дивно звуть? — запитав Костик. Красуня засміялася, показуючи білосніжні зуби. Вся її зовнішність вказує на догляд в дорогих закладах, що трохи дивно, зважаючи на рід заняття. Одяг теж явно недешевий. Хоча... Може, вона просто вміє сама собі робити макіяж і все таке. А речі купує, коли зі знижкою. Я раніше теж так робила. Та й зараз часто. Не люблю викидати гроші на вітер. А, може, вона там меценат, а не просто волонтер? Хтозна.

̶  Бо я наполовину туркеня. Тому ім’я в мене турецьке. — пояснила нова знайома.

̶  А як це, наполовину? — запитала Віка.

̶  А, що таке туреня? Чи як там? — поцікавився хлопчик.

̶  Це, коли тато з Туреччини, а мама українка. — розповіла Ніла. Я здивовано крутнула головою. Попри всю привабливість нової знайомої, той факт, що вона пов’язана з Туреччиною і її ім’я геть не потішили мене. І справа не в мені. Я нічого проти турків, чи будь – яких інших іноземців не маю. А, от мої рідні... З деяких пір бояться турків, як вогню. Доведеться проявити обережність, якщо почну спілкуватися з нею.

  Ми ще трошки побалакали, а тоді розійшлися. Діти щасливі пішли додому. Я пообіцяла їм, що, коли буде час, відвезу їх в той центр і пограємося там. А Нілюфер попрямувала до машини. Я навмисне глянула. Дівчина сіла в старенький мінівен Вольцваґен Шаран і поїхала. А я пішла до своєї новенької, маленької Ауді і поспішила додому.

  Тобто, додому, а потім до бабусі, на проспект Грушевського. Вона ображається, якщо я не дзвоню хоча б два дні, або не відвідую її принаймні раз на тиждень. Сьогодні в Світлани Олексіївни не дуже хороший настрій. Як то в неї часто буває. Я одразу це помітила, але вагалася, чи запитувати. Та жінка зручно вмостилася на великому м’якому кріслі зі своїм улюбленцем на руках і почала скаржитися на свою «страшну біду». Мені ж не залишилося нічого більше, як слухати і робити вигляд, що розділяю її хвилювання.

̶  Наталю, ти навіть не уявляєш, що коїться! Дивися, що та криворука нахаба зробила з моїм Софтиком! — демонструє мені вуха білосніжного собачки пофарбовані в яскравий помаранчевий колір. — я казала ніжно – персиковий, а не це неподобство! — обурюється жінка. Ще довго скаржиться мені, готова мало не в суд подати на бідолашну працівницю салону.

  Я відчайдушно стараюся зберігати серйозний вираз обличчя, наче, співчуваю. Хоч мене душить сміх, коли дивлюся на це кумедне цуценя, яке мирно вилизує свою пухнасту лапку, і не підозрює, що його вуха не того відтінку.

   Моя бабуся просто схиблена на тому собаці. Посварилася з сином, коли той не хотів давати їй грошей на пса. Мій батько, не схильний до сентиментальності. Радше практичний. А, коли почув, що цуценя бішон фрізе, яке вона хоче, коштує понад 60 тисяч гривень, то взагалі сказав матері, щоб краще голову полікувала собі за такі гроші.



Лана Іссан

Відредаговано: 18.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись