Розділ 2

Все, що спливало в пам’яті за той період, це страх. Холодний, гострий страх, що проникав у глибину кожного м’яза. Ніколи раніше мені не доводилося відчувати наскільки жахливого почуття. Краще б так і залишалося.

Зациклившись на мотивації цих людей, я припинила плакати. Додаткова волога посприяла у відклеюванні скотчу язиком. Та було не зрозуміло, чого їм потрібно? Чому це відбувається? Що буде зі мною далі? Ще довго я так сиділа з тремтячими кінцівками, намагаючись зібратися з думками і наважуючись заговорити.

— Навіщо я вам? — мій голос перетворився на писк.

Відповіді не було.

— У мого тата нема грошей на викуп.

Знову лише шум автомобіля.

— Будь ласка, відпустіть мене, — у горлі сформувався клубок, мій голос здригнувся.

Але мені досі ніхто не збирався відповідати.

— ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ, БУДЬ ЛАСКА, Я БЛАГА-АЮ! 

Слова перетворились на схлипування, я схилилася на бік і впала на сидіння.

Відчуття часу зникло, щойно голову покрив світлий візерунок волокнистого мішка. Здавалося, що це тривало вічність. Мене нудило. Я подумала, як буду блювати в цей мішок, і чи захочуть потім мені допомогти ці люди. 

Автомобіль зупинився. Цьому треба радіти, чи ні? По звуках зрозуміла, що відкрилися дверцята з боку ніг. Потік холодного повітря пройшовся по шкірі над кросівками. Тоді на заміну цього я відчула міцну хватку на гомілках, мене потягнули до виходу. Я закричала, поспішила піднятися, і зустрілася з тупим болем, який миттєво рознісся по всій голові.

— Ще вбийся тут, — пробубніло десь поряд.

Чиясь рука надавила на потилицю, поки інша сила потягнула за скотч на зап’ястях. Я нарешті відчула ґрунт під ногами й не встигала так перебирати ними в сліпу. Через щось зачепилася носком і втратила рівновагу. Запекли коліна. Так само за зап’ястя мене потягнули вгору й повели далі. Зі скреготом відкрилися важкі двері, мене завели туди. Запахло сирістю. Інші кроки віддалялися, поки з таким же скреготом двері не зачинилися.

Я залишилася стояти на місці. Коліна не припиняли боліти. Треба зняти мішок і роздивитися довкола. Треба придумати, як врятуватися, але найперше потрібно було перебороти страх, щоб поворушитися. 

Спокійно, Хелен, ти впораєшся. Все буде добре. Все завжди закінчується добре. Завжди?

Стягую мішок з голови, прибираю волосся з обличчя й підтверджую свої здогадки. Темний, холодний… підвал? Лише маленьке віконечко зверху одної з чотирьох запліснявілих стін пропускало світло. 

Сльози знову підступили до очей, я глибоко вдихнула, але на видиху таки схлипнула. Якого біса це все відбувається? Чи це взагалі по-справжньому? Сідаю на підлогу, схиляюся на стіну й відчуваю, що весь цей час на моїх плечах був маленький рюкзачок з нещасним цукром.

Що я маю робити? Що я повинна зробити для свого порятунку, якщо до такого мене життя не готувало? У школі я вивчала математику, мови, природні науки, а не курси самооборони й виживання!

Телефон!

Мені в спину вібрує телефон. Чому ці люди не забрали у мене телефон?! Ця думка дала надію, але чомусь вірити в неї було складно. Але мої зап’ястя досі зв’язані. Треба зняти рюкзак. Треба! Я встала. Вібрація продовжувалася. Нахилилася вниз, дякуючи за добру розтяжку, і рюкзак спав зі спини через голову на руки. Виклик припинився. Тримаючи високо руки, зубами відкрила блискавку. Тато б вилаявся, аби побачив, що я облизую скільки бактерій. І я б з радістю зараз це послухала. Ні, так далі не можна. Мені треба руки. Намагаюся перекусити скотч на зап’ястях, але це було марно. Він приклеєний у багато шарів. Я знову сідаю на холодну підлогу.

Якою б тупою ця ідея мені не здалася, та я напустила на зап'ястя слини. Сіпала руками, поступово скотч відлип.

Почервонілі зап’ястя дуже пекли.

Але тепер вони вільні.

Дістаю телефон. Шість пропущених викликів від тата. Він знову телефонує.

— Тату!

— Хеллі, ти що, в кінець Гамбурга пішла? Чи де ти пропала? Попередити ж треба.

— Татку, — лице знову почало пекти від сліз, — Я не знаю, де я!

Схлипую й намагаюся прибрати сльози. Мені необхідно зібратися!

— Що?! Як це ти не знаєш? Хелен, що з тобою?! Де ти?!

— Я не знаю… я… я йшла, а тоді хтось щось… я не розумію, що відбувається, тату! Допоможи мені! 

Вириваються ридання, та я закриваюся долонею. Та зберися ти вже!

– Е... Хелен.... Господи! Я зараз щось придумаю! Тримайся, не вимикай телефон! — я, мабуть, ніколи не чула його таким стривоженим.

Голосний скрегіт. Важкі металеві двері відчинилися. З'явився високий чоловік з грубими рисами обличчя.

Щойно він побачив телефон у моїх руках, його очі розширилися. Чоловік відразу підбіг, поки я не могла відвести від нього погляд. Він ударив чорним черевиком по моїх пальцях, телефон відлетів до стіни. Я закричала й почала дмухати на пальці, де, мабуть, зламалися всі кісточки. Це все реально. І це не розіграш. 

— Маленька сука! — чоловік плюнув на підлогу і вийшов, залишивши двері відчинені.