Тіні нашого життя

Розділ 4

Покидаюся, різко підскочивши на ліжку. Де я? Вікно, столик, шафа, біла ковдра. Не встигаю поставити питання, як уже даю на нього відповідь, пригадавши кожну дрібницю минулого дня. Встаю, щільніше закутуючись в халат. Мій одяг так і залишився валятися на підлозі ванної. Проходжу до іншої кімнати й бачу сніданок на тому ж місці, де вчора залишалися порожні тарілки після вечері. 

Страшно їсти. Страшно приймати всі ці дари, не знаючи, чим доведеться відплачувати. Бо все це з біса підозріло. Я зараз в затишній каюті з обслуговуванням, а минулої доби їздила з мішком на голові й зв’язаними кінцівками. Was zur Hölle ist los?

Але все ж я їм солодкі панкейки, п’ю яблучний сік, бо не знаю, коли наступного разу матиму змогу їсти. Виглядаю в ілюмінатор й не бачу нічого крім світло-блакитного неба й темно-синьої води. Це що? Річка, море, океан? Гадай собі, Хелен, хоч лусни. 

Чому тато мене не врятував? Я ж поділилася місцезнаходженням. Я зробила все, що могла. Чому вони не перекрили всі можливості покинути місто? Як мене могли вивезти через цей порт, щоб ніхто нічого не запідозрив? Чому ніхто не завадив моєму викраденню?!

Треба випрати одяг, щоб мені не ходити в халаті на голе тіло. Тож цим я і займаюся. А тоді тримаю мокрі джинси в руках і думаю, де вони можуть найшвидше висохнути. Займатися більше немає чим, отже, я ходжу по каюті й махаю штанами, щоб вони висихали. Така доля чекає і на решту одягу.

Від усієї активності розболілася голова, і до вечора лежу в ліжку. 

Чую, як відчиняються двері й різко встаю на ноги. Очі запливають темрявою, хапаюся за стіну й чекаю, поки зможу йти. Ще встигаю побачити викрадача, який тримав тацю з залишками вечері.

— Гей!.. що… що відбувається?

Чоловік кидає на мене байдужий погляд і виходить. Двері замикаються ззовні. Дякую. 

Повертаюся до ліжка, падаю на м’який матрац, розставивши руки в сторони. Викрикую від болю, що різко розливається з потилиці по всій голові. Це був необдуманий вчинок.

Прокидаюся й помічаю, що за ілюмінатором уже почало сходити сонце. Я ж можу визначити напрямок руху корабля за сонцем. Типу північ/південь… що мені це дасть? Навіть якщо без початкової точки зможу якось визначити напрямок, то що? Притуляюся до вікна й намагаюся зрозуміти, положення на мапі, але нарешті усвідомлюю, що від цього не буде ніякої користі. 

Мацаю одяг. Білизна і футболка достатньо сухі, але джинси ще тягнуть вологою. На мені досохнуть. Вдягаюся у свій одяг і почуваюся максимально комфортно, наскільки це дозволяє ситуація. Знову обдивляюся себе в дзеркалі. Синці під очима, звісно, ще є, але можна подумати, що я не спала три ночі. Руками розплутую волосся й заплітаю косу. Не маю, чим зафіксувати волосся, тож вистачить цього не надовго. А наскільки надовго має?

Скільки ще буде тривати ця подорож? Чим довше я тут перебуваю, тим складніше буде повернутися. Куди я пливу? На інший континент? Навіщо я взагалі комусь знадобилася? Що такого особливого хтось знайшов у мені? Хелен Беккер, шістнадцять років, сто шістдесят вісім сантиметрів ростом. Така ж, як і інші підлітки по всьому світу.

Дивлячись у стелю, задумалася, чи то я так рано прокинулася, чи затримують сніданок. Тому що шлунок уже вимагає підкріплення. Та понад усе мені хотілося, щоб у цю каюту зайшов тато й міцно обійняв мене. Аби він поцілував у маківку й запевнив, що кошмар закінчився, а всіх винних покарано. Сльози почали засліплювати, я закуталася в ковдру і навіть не збиралася відганяти ці думки.

Двері відчинилися, я почула як на стіл поставили нову тацю, дочекалася, поки двері знову зачиняться й вийшла. Сьогодні на сніданок були сирники й сік. Якийсь мультифруктовий. Виделка зависла в моїй правій руці. Виделка. Я можу напасти на викрадача, коли він зайде наступного разу. Хелен, серйозно? Ти хоч колись когось кривдила? Який з тебе нападник? Хоч би про себе могла подбати…

Відкладаю тацю й знову підходжу до ілюмінатора. Що?.. там земля! Берег уже навіть ближче ніж просто на горизонті. Ми прибуваємо. А що буде далі? Відчуваю, як пришвидшилося серцебиття, й у каюті стало задушно. Притискаю долоню поміж грудей. Спокійно, Хелен, все буде добре…

В очах темніє. Я знову втрачаю контроль над тілом.

Шум і темрява. Розплющую очі, але не можу сфокусувати зір. Відчуваю нудоту.

Плями набувають обрисів темних сидінь.

Я лежу на задньому сидінні автомобіля. 

— Вона хоч дуба не дала?

Говорить хтось із викрадачів, але не можу зрозуміти, хто саме.

— Уже втретє за дорогу питаєш! Та все нормально буде. Треба було не вставати. Вирубилася б на дивані, й уже б отямилася.

— Та аби жива була. А то вийде, що дарма з нею возилися. 

— Так, не каркай!

Щось продовжувало тиснути на скроні. Коли все це закінчиться? Я хочу назад у каюту... Там чомусь було присутнє відчуття безпеки. Хай воно і було фальшивим.

— Куди… куди ми їдемо? — ледь протягую голос я

— О, скучив?

— Куди?

— Тебе це не має хвилювати. Скоро будемо.

МЕНЕ НЕ МАЄ ХВИЛЮВАТИ МІСЦЕ, КУДИ МЕНЕ ВЕЗУТЬ?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше