Тіні нашого життя

Розділ 4

Я йду містом. Великі будинки оточують тротуари. Я не знаю цього місця. Все надто незнайоме. Проїжджають великі машини. Ніхто не звертає на мене увагу. Люди буквально йдуть повз мене. На зустріч зустрічається жінка, яка спрямовує погляд на мене.
-Де я? Допоможіть мені!
Вона лише дивиться крізь мене.
Я хапаю її руку.
-Будь ласка... Мене викрали...
-Це лише початок,- цинічно говорить вона

Сон!!! Це всього-то сон... Не можу перевести подих.

Я прокинулася. На столі вже стояв сніданок. Тут немає годинника, тому не знаю, котра година. Мене переслідує дивне почуття. Мені подобається тут ? Не те, щоб подобалося, але тут краще ніж в сирому підвалі. Але чому тоді мій тато не врятував мене? Він же знав, де я. Була...
Я хочу швидше приїхати. Дізнатися, де я і чому! Можливо, так буде краще. Принаймні, мене не будуть мучити ці надокучливі думки.

За віконцем море. Маленькі хвильки... Берегів не видно. Може, я просто дивлюся в такому напрямі, коли Ельба здається морем? Я не знаю, що робити...

-Е-ей!!! Люди!- Я стукала і кричала у двері.

Ні-ко-го...

-Чого тобі?! - Двері раптово відкрилися, вдаривши мене в чоло. Я впала на підлогу.

Другий зайшов до кімнати.

-Ай! Обережніше! - Я підвелася,- Так, куди ви мене везете?! Навіщо я вам? Що відбувається?! Ви маєте розповісти мені!

Чоловік мовчки вийшов, зачинивши двері каюти.

-Мені нудно тут! - У кінець додала я. Мабуть, не найкраща розмова.

Відповіді ніякої.

Я лягла в ліжко, накрилася ковдрою. Згодом відкрилися двері, й щось впало на підлогу.
Піднявшись, побачила на підлозі купку з журналів і книг.

-Нормально,- з ноткою сарказму мовила я.

Я їх передивилася по три раза. З журналів почала робити оригамі. Нудьга не відступала. Хоч каюта і хороша, але робити тут нічого.

-Я хочу їсти!!!- Заволала я.

Через деякий час чоловік приніс їжу.

Нічого не розумію...

Наступного дня нудьга знову підкорила мене. Тоді я вирішила зайнятися собою. Випрала в душі футболку. Правда, свій білий колір вона не повернула. Якусь годину щось плела на голові. В підсумку вийшов звичайний колосок. На обличчі ще залишився синець. Косметики в мене не було, тому я одягнулася і залишила все як є.
В поле мого зору впав рожевий рюкзачок, він валявся біля столу. Але... Його не було там. Наче...
Взяла ведмедика...
"Я завжди поряд...", - казав мені він...

-Привіт, татусю. Я живу в цій каюті, і пливу невідомо куди. Надіюся, в тебе все добре. Не переймайся за мене, я обов'язково повернуся в Гамбург... Я люблю тебе,- поцілувала ведмедика і склала назад в рюкзак

Божевілля.

На столі стояв сніданок. Оу, вчасно... Поклавши рюкзак на диван, я прийнялася їсти. Запила все соком.

Знову підійшла до вікна. Там знову хвильки. Але, стоп! Десь на горизонті берег! Ми скоро припливемо! Вау! Хм-м, і де я? Різкий біль в голові... В очах все темніє. Я знову втрачаю контроль над тілом...

Шум. Багато шуму. Не можу глянути, що тут. Важко сконцентрувати увагу на чомусь.
Намагаюся розплющити очі.
Авто...
Я лежу на задньому сидінні автомобіля. Попереду сидять ті двоє чоловіків. Мучить страшний головний біль. Я хочу піднятися хоч на лікті, але не можу.

-Вона хоч дуба не дала?- Почула голос Другого

-Уже втретє за дорогу запитуєш! Та все нормально буде. Мене одне хвилює...

-Що?!

-Чому ж вона встала? Впала б на диван, то все було б добре. А впала на підлогу. Може тому вона так довго не отямлюється... - Гібон схвильований моїм самопочуттям? Щось новеньке.

-Та, аби жива була. А то вийде, що дарма з нею возилися. І гроші не отримаємо.

-Так, не каркай!

Голова продовжувала боліти... Краще б вмерла. Я хочу назад у каюту... Назад на корабель... Там добре. В крайньому разі, там нормальні умови. Були.
Ще мене мучить спрага.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись