Тіні нашого життя

Розділ 6

— Стій! 

Міцною хваткою за талію чоловік тягне мене назад, що я буквально падаю йому на руки. 

— Ні! Пусти!

Він заніс мене в кімнату й поставив на підлогу, поки я продовжувала протестувати.

— Пусти! Я не хочу тут жити! 

Він досі стискав мої плечі, коли я врешті глянула на нього і зустріла погляд каро-зелених очей крізь вузькі лінзи окулярів. Його хватка послабшала, поки він геть не забрав свої руки.

— Чому? — він говорить спокійно, але голос здається грубим.

— А навіщо мені жити?!

В той самий момент я не бачила нічого гіршого за викрадення матір'ю без шансу на повернення додому.

— Не говори дурниць, заспокойся.

Я шумно видихаю і опускаюся на підлогу. Ще один дорослий, який не зрозуміє моїх проблем. Супер. Свердлю поглядом сусідній будинок з темною кам’яною оббивкою, поки між нами продовжується мовчання

— А ти той самий Броун?

— Так, ми з твоєю мамою… у нас стосунки, — він сідає поряд і схиляється на ліжко.

“Стосунки”? Стосунки? 

— Ви не одружені?

— Ні.

Повертаюся до нього і не соромлячись вивчаю його лице. Він старший ніж тато, йому далеко за сорок, думаю, ближче до п’ятдесяти. Хоча виглядає він досить нічого. Волосся укладає не дуже, та й окуляри я б прибрала, вони роблять його погляд якимсь підозрілим. Але брови доглянуті, з носа не стирчить волосся, а щоки гладко вибриті. Але ж чим він був кращий за тата?

— Ми готуємося до весілля. Часу вже обмаль залишається, весілля в травні. Ми дуже хочемо, щоб наша донька була присутня на цьому святі, — наша донька. НАША ДОНЬКА. НАША.

— Тобто... хочеш, щоб я називала тебе татом? — Цього не буде, вибач.

У мене один-єдиний батько, і я повернуся до нього, що б ви собі не надумали. Хочете пограти в сім’ю?

— Можливо, згодом. Я не наполягаю, але мені буде дуже приємно. Я буду любити тебе, як рідну доньку. Ми уже одна сім’я, — він так невинно посміхнувся.

— Але я не зможу назвати тебе батьком.

— Нічого, я розумію. Не переймайся. Доню... — останнє слово він мовив надто напружено. Наче і йому самому дико називати мене дочкою.

— Скажи, а хто запропонував викрасти мене?

 Відповідь я вже знаю. Але хочу почути цю історію від нього.

— Як тобі сказати… — він підвівся і став перед скляними дверима. — Твоя мама давно спостерігала за твоїм життям. Вона дуже хотіла возз'єднатися з тобою, хотіла, щоб ти сама потягнулася до неї. Але чим більше часу минало, тим зрозуміліше ставало, що ти не підеш. Ти занадто прив'язана до свого батька.

— Але ж я...

Я б пішла?.. якби оце дійсно мама з’явилася б у моєму житті раніше, по-нормальному? Якби ми з нею бачилися регулярно, розмовляли б. Переїхати я б не погодилася, але погостювати… чому ні? Навіть не знаю. Не можу пробачити їй ту втечу. Але я дійсно хотіла, щоб в один день моя мама повернулася. Бо я все життя хотіла мати маму. Місіс Уілсон завжди тепло приймала мене, коли я гостювала у них. Вона була уособленням образу мами в моєму дитинстві. Олівер до останнього не тямив, чому я так раділа його мамі. Але врешті навіть Уілсони покинули мене.

— Знаєш, Броуне, — я підвелася з підлоги, а він повернувся до мене, — а я б погодилася. Тому що завжди мріяла про маму. Про повну сім’ю.

Його брови миттєво звелися посередині чола й чоловік обійняв мене. Я завмерла, не очікуючи такого повороту подій. Різкий запах парфумів забив рецептори, але до цього запаху швидко звикаєш. Не знаю чому, але з ним так легко. Він такий приємний, доброзичливий. Він був би хорошим батьком. Але нікому не переплюнути мого татка.

— Бро-оуне! — з коридору пролунав голос жінки, яка колись народила мене.

— Ти не будеш так більше робити? — він знову кладе руки на мої плечі й стискає міцніше, ніж потрібно.

 

— Не знаю... якщо буде причина, то зроблю. І ти мене вже не зупиниш, — здається, ця фраза вже була тривожним сигналом, на який ніхто не звернув уваги.

— Якщо буде причина, приходь до мене, я тебе підтримаю. Не роби дурниць, котику, — він посміхається, мигцем торкається пальцем мого носа й виходить. По тілу пробігли мурашки.

Я залишилася сама в цій кімнаті. І вона, чесно кажучи, дуже непогана. Тут точно працював дизайнер. Стіни і стеля пофарбовані в пастельні кольори. Ледь-ледь рожевий і ніжно-білий. Майже посередині кімнати під однією зі стін стоїть велике ліжко, заправлене темно-бордовою атласною постільною білизною. Поряд дві світлі тумби. На одній маленька лампа, а на іншій — статуетка колеса огляду і старомодний будильник. Боже, тут же інший часовий пояс. Так, стоп, Хелен, не думай звикати. Ти тут не надовго. Тато знайде тебе.

Напроти ліжка стоїть вишуканий стіл. Теж зі світлого дерева. На столі всякий мотлох: товстий нотатник, пенал, книга. Над столом висить коркова дошка з різноколірними наліпками, на яких присутні різні написи, як от “4 may”. З одного боку від ліжка під стіною, що межує з коридором, розміщений великий стелаж, значну частину якого займають книги. В основному англійська класика. Колись мріяла перечитати все це, та не знаходила часу. По інший бік ліжка скляні двері на балкон і два вікна у всю висоту стіни. А в кутку біля столу ще одні ледь помітні під колір стін двері. Я відкриваю їх. Маленька кімната. Справа і зліва шафи з маленькими і великими шухлядками. Прямо — шафа-купе з величезними дзеркалами. Я покинула гардероб і знову обдивилася кімнату. Книги, будильник на тумбі, мотлох на столі, наліпки на дошці та кактус — я обожнюю кактуси!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше