Тіні нашого життя

Розділ 7

Прокинувшись, помітила, що сонечко ніжило мене через скляні двері балкону. Можливо, навіть воно і змусило мене розплющити очі.
Стало трішки страшно, бо я ще не знала, що готує мені новий день.
Перше, що помітила, - відсутність мого одягу. Певне, його хтось забрав прати, або просто викинули. Але це був мій одяг.

Я забрала бордову простиню і замоталася в неї. В мене не вистачило духу обрати щось з одягу мого нового гардеробу. Мене знову не запитали і просто забрали мій одяг. Знову зробили вибір за мене.
Спускаюся у вітальню.
На тому ж білому дивані сиділи Агнет, ще якась жінка і хлопець юних років.

-Ой, а ось і моя донька Хедлі,- неприємно привітним тоном радісно сказала "м-м-м-мама"

-Де мій одяг?- Просто запитала я.

-Ах-ах-ах,- фальшиво засміялася вона,- Рожеві двері у твоїй кімнаті. Обирай що завгодно.

-Я запитую: "де МІЙ одяг?"!

Звертаю увагу на хлопця. Той сидів з незадоволеним виглядом. Але тепер він навіть з якоюсь цікавістю розглядав мене. Ах, звісно. Перед ним стоїть розлючена, заспана дівчина, замотана в одну простиню, і, можливо, він задумався, чи є на мені спідня білизна (є), так, нічого дивного. Чесно кажучи, мені стало соромно перед ним за таку появу "а-ля, привітики".

-Ми зараз,- з прихованою люттю сказала Агнет і, взявши мене під руку (за простиню), повела нагору.

-Обирай все, що завгодно!-Запхавши мене в гардеробну, грізно мовила вона,- і не ганьби мене! Приведи себе в порядок! І швидко!

Щойно вона покинула кімнату, я тикнула в її сторону фак. Звісно, я не збираюся підлаштовуватися під неї. Я ненавиджу її. Хочеться вийти до, так званих, гостей в костюмі Єви і запитати: "що в мені не в порядку? Матуся сказали прибратися до вас, наче ви щойно не бачили мене". Ні. Я б пішла я простині.
Але...
Я знову пригадую той погляд хлопця. Він був здивований? Швидше... Зацікавлений. Типу він настільки не хотів сюди йти, а тут побачив щось незвичайне. І це була я.

В шафі знайшла звичайні джинси (хотілося б одягнути спідницю, але мої ноги в синцях) і тускло-рожеву футболку-поло. Розчесала волосся і зійшла до них.
А якщо його погляд означав "що-це-взагалі-таке?" чи "цим-ти-мене-хочеш-звабити?"?

-Ну, це вже інша справа,- радісно мовила Агнет.

Я сіла на краєчок дивану.

-Отже, знайомтесь, це моя донька Хедлі. А це моя подруга Кері і її син Алекс. - Агнет по черзі вказала руками на нас, наче це було не ясно.

-Приємно познайомитися,- протягнула руку Кері.

-Угу,- спочатку я розгубилась, але тоді потиснула її.

-Алекс, ну не мовчи,- "тихенько" пхнула Кері хлопця.

-Ма, та добре. Мені теж приємно познайомитись. Все?- Незадоволено пробурчав він дещо хриплим голосом.

-Вибачте за цей інцидент... Вона ще не звикла до такого кола... - Жінка, яка колись народила мене, продовжує принижувати мене.

-Нічого, все буває! - Кері натягнуто посміхнулася. Це була худорлява жінка з середнім темно-русявим волоссям закрученим у об'ємні локони.

-Ну, добре, діти підуть до кімнати, а ми залишимось поговорити. Ви каву будете?

-Ні. - Відказав хлопець

-Так. - Заперечила я, і ми майже синхронно піднялися з дивана

Я пройшла в кімнату і впала на ліжко. Алекс йшов за мною й сів на стілець. Він відразу дістав телефон і водив пальцем по ньому.
Я не наважилася нічого сказати. Нечасто буваю наодинці в кімнаті з незнайомим хлопцем. Ніколи.
Хлопець зустрів мій погляд і вирішив порушити тишу.

-Оскільки бажання знайомитися в нас нема, а є лише взаємна антипатія, пропоную просто почекати, поки закінчиться те кавопиття?

Я була шокована. Я не знаю, що відповісти на цю гарно сформульовану фразу.

-О'кей. Е-е... Подай верхню книжку зі столу?

-На,- він передав її.

Я не була налаштована на такий негатив. Страх запанував у мені.
Звісно, цю книжку я вперше тримаю в руках, тому навмання відкрила якусь сторінку всередині.
Я дивилася на нього. Признаюся, він привабливий. Пряме темно-каштанове волосся укладене в, певне, модній стрижці. На обличчі ледь виднілися вилиці, а над правою бровою я помітила маленький шрам. У моїй уяві він уже з кимсь бився, хоча він геть не схожий на розбишаку, може просто невдало впав. Він сидів, рівно тримаючи спину (я так не вмію), а з-під закатаних рукавів чорної кофти виділялися спортивні руки з венками.
У нього довгі темні вії, і він раптово підняв на мене погляд карих очей.
Я знову злякалася його і поринула в книгу. Якою мовою тут текст?

-Ти ж не читаєш її,- прямо сказав хлопець. Навіть з якоюсь насмішкою.

-Чому це?- Я намагалася зробити серйозний вираз обличчя, та, певне, не вийшло.

-А ти переверни її.

Тут я дійсно зрозуміла, що тримаю книгу "верх ногами".



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись