Розділ 7

Прокинулася від нав’язливих сонячних променів, що зазирали до кімнати через вікна та двері на балкон. Не пам’ятаю, щоб залишала фіранки відчиненими. Хоча чому я ще дивуюся в своєму житті? 

Сіла на ліжку, й неочікуване почуття тривоги нахлинуло на мене. Чомусь здавалося, що сьогодні уже хтось намагався розбудити мене, та спогади прослизали крізь пальці, не залишаючи шансу розібратися з ситуацією. Стало трішки страшно, бо я ще не знала, що готує мені новий день. А варіантів було безліч.

Потім глянула на стілець, і мене охопило жаром. Одяг був відсутній. Хтось точно був у цій кімнаті, поки я спала. Тепер у мене відняли ще й мій одяг.

Встаю з ліжка й висмикую темно-бордове простирадло, замотуюся в нього. Я не буду йти в той гардероб. Я хочу, щоб мені повернули хоч щось з моїх речей. Мене знову не запитали і просто забрали ще частинку мого життя. Знову зробили вибір за мене.

Виходжу в коридор, чую голоси знизу. Спускаюся у вітальню, але затримуюся на останніх сходинках, міцно стискаючи бильце однією рукою, а простирадло — іншою.

На великому білому дивані сиділи Агнет, ще якась жінка і хлопець юних років з незадоволеною міною.

— Певне це моя донька Хе…длі, — Агнет обертається до мене, і я бачу, як повільно згасає надто широка посмішка з її лиця.

— Де мій одяг? — питаю я, досі спостерігаючи, як змінюється вираз на її намакіяженому обличчі.

— Ах-ах-ах, — фальшиво засміялася вона, — Забула, що у твоїй кімнаті є цілий гардероб? — бачу, як вона знову намагається посміхатися. — Ще не звикла до такого, — врешті пояснює гостям.

— Ні, я запитала, де МІЙ одяг?

Поки Агнет шумно вдихає повітря носом, звертаю увагу на хлопця. Він виглянув через двох жінок на мене, його вираз лиця змінився, брови полізли вгору. Він почав з цікавістю розглядати мене з ніг до голови, а мені захотілося зникнути навіки. Що такого незвичайного? Ну стоїть перед тобою розлючена, заспана дівчина, замотана в одне простирадло, і, можливо, ти задумаєшся, чи є на мені спідня білизна — є. Ноги почали підкошуватися, як же соромно.

— Ми зараз повернемося, — Агнет намагається говорити ласкаво, та всім помітна її прихована лють.

Вона встає, бере мене за лікоть і веде нагору. Від виразу її лиця стає по-справжньому страшно.

Щойно Агнет заводить мене до гардеробної, слух прорізає її шипіння:

— Думала, зранку ми домовилися, але ти вирішила не йти мені на зустріч.

Ти домовлялася зі мною, поки я спала, чи що? Такий собі дипломат з тебе.

— Обирай все, що завгодно. Не ганьби мене! Приведи себе в порядок! І швидко.

Щойно вона зачиняє за собою двері, я виставляю два середніх пальці в ту сторону, бо це все, що можу зробити. А тоді повертаюся до великого дзеркала і витираю очі. Стискаю кулаки щосили, дозволяючи нігтям увіп'ястися в долоню. Такою моя мати не хоче мене любити? Коли я “не в порядку”? 

Не збираюся підлаштовуватися під неї. Я ненавиджу її. Хочеться вийти до так званих гостей в костюмі Єви і запитати: "Що в мені не в порядку? Матуся сказали прибратися до вас, наче ви щойно не бачили мене". Ні. Я вже сходила у простирадлі, що отримала?

Але...

Знову пригадую, як змінився погляд того хлопця. Він був здивований? Швидше... зацікавлений. Типу йому наскільки було нудно, а тут побачив щось незвичайне. І це була я.

Знаходжу звичайні блакитні джинси (хотілося б одягнути спідницю, але мої ноги в синцях) і блідо-рожеву футболку-поло. Заглядаю до ванної кімнати, щоб хоча б умитися й прополоскати рот, бо ж зубної щітки мені вирішили не давати. Прочісую пальцями волосся й заправляю його за вуха. Синці під очима зникли досить швидко, та загальний вигляд у мене досі так собі.

Спускаюся у вітальню, ті самі люди досі сидять на тому самому дивані.

А якщо його погляд означав "що-це-взагалі-таке" чи "цим-ти-мене-хочеш-звабити"?

— О, це вже інша справа, — Агнет досі натягнуто посміхається. — Приєднуйся до нас, — вона вказує на інший кінець дивану.

А чому ж не поряд?

Сідаю на відстані від хлопця, який проводить мене поглядом з-під темних брів.

— Отже, можемо познайомитися. Це моя донька Хедлі. А це моя подруга Кері та її син Алекс. — Агнет по черзі вказала руками на нас, наче це було не ясно.

— Приємно познайомитися, — Кері протягує до мене руку через свого сина.

Я затримую погляд на її наманікюрених пальчиках, але помічаю, як уже починає пропалювати мене Агнет, тому легенько тисну її долоню. Жінка знову посміхається, коли забирає від мене свою кінцівку, а тоді западає пауза. Тепер уже вона починає пропалювати поглядом свою дитину.

— Алексе? Ти також хотів щось сказати? — посмішка не сходить з її лиця, але від цього тону віє докором.

— Ма, та добре. Мені теж приємно познайомитись. Все? — пробурчав він дещо хриплим голосом.

— Вибачте за цей інцидент... вона ще не звикла до такого… життя, — жінка, яка колись народила мене, продовжує приниження.

— Нічого, ми розуміємо. — Кері надто нещиро посміхається і кидає на мене поблажливий погляд.