Розділ 10

Пізніше я намагалася зрозуміти, де саме була та точка неповернення, коли все обернулося під таким кутом... І щоразу я зупинялася на думці, що саме в цей ранок моє сузір'я тельця безповоротно зійшло зі своєї орбіти.

— М-м-м... — з мого рота вириваються лише глухі стогони.

Вдихаю повітря ротом і відчуваю сухий язик на сухому піднебінні з-поміж того мерзотного, що ще відчувається в ротовій порожнині.

— Ich will trinken...

На мить розплющивши очі, відразу заплющила їх, бо яскраве світло осліпило мене. Здається, я зараз знову засну, або втрачу свідомість, або мене знудить. Чому так погано? Лежу на чомусь м'якому і твердому водночас. Це як?

Поряд почулися кроки і скрип стільця.

— Gib mir wasser.

Знову намагаюся розплющити очі, та темрява миттєво поглинає мене.

Я стогну, накриваю долонями очі й розплющую їх. Добре, так простіше.

— Тобі треба говорити англійською, щоб люди тебе розуміли.

Боже, хто це?

— Ти змусила мене користуватися перекладачем і навмання вводити слова по транскрипції. І яке різноманіття варіантів твоїх слів там було... сподіваюся, з водою був правильний варіант.

Алекс! Я різко піднімаюся на лікті й роздивляюся довкола. Голова така важка, що її сильно тягне назад, та я фокусую зір на кімнаті. Темно-сині шпалери. Світлі двері. Повертаюсь наліво — стіл і Алекс з ноутбуком. Білий килим піді мною. М'яке і тверде водночас.

— О, ні-і... — лягаю назад надто швидко, а по відчуттях наче голову проломлюють сокирою. Мені ніколи не проломлювали голову сокирою, але це перша думка, щоб описати ці страждання. Ноги прикривала якась тонка ковдра. Я натягую її на обличчя.

— Ти чого?

— Йди звідси-и...

— Це моя кімната, якщо що.

— Ну тоді піду я, — замотавшись повністю у плед, встаю і збираюся йти, та, наступивши на цей же плед, падаю назад. Боліти починає все тіло. Можна було б і впіймати мене, ок?

— Ще вбийся мені тут, — чую Алексове зітхання десь над головою.

Хлопець навпомацки бере мене за плечі та допомагає встати.

— Ходімо, Шахерезада.

Тримаючи за руку, він провів мене кудись. Я була все ще замотана в плед, щоб він не бачив мене такою. Наче мені не повинно бути однаково.

— Покличеш мене, коли закінчиш.

— Що це? — розгублено питаю я, бо досі нічого не бачу.

— І тут скрізь плитка, якщо що. Не маю бажання знайти твій труп у ванній.

Чую звук зачинення дверей і скидаю плед. Роздивляюся довкола. Ванна кімната. Досить розумно. Бачу дзеркало над раковиною й підходжу туди.

Якого?...

Моє лице ніколи не було таке набрякле й незрозумілого кольору. Проводжу трьома пальцями по щоці, білі сліди одразу зникають. Що з моєю шкірою?! Намагаюся пригладити волосся, та воно таке закуйовджене, боже! І Алекс мене такою бачив, яке жахіття! Бачу душ позаду й без роздумів роздягаюся і йду туди.

Після душа я вже відчуваю себе краще, хоч голова досі гудить. Я знову роздивляюся своє лице в дзеркалі й помічаю нове висипання. Добре, що я хоч була без косметики. Ще раз вмиваюся й прополіскую рот. Розумію, що зараз мені допоможуть лише якісь ліки і час, тому відкриваю двері й зву Алекса. Він ще не забив на мене?

Хлопець виглядає з одних дверей в цьому коридорі й киває мені. Я несвідомо пускаю очі під лоба і йду в ту кімнату. Коли зачиняю за собою двері, Алекс сидить на тому ж стільці, тому і я сідаю назад на килим та схиляюся спиною на ліжко.

— Ти така мила, коли спиш, — з дивною посмішкою раптово каже він.

Я вдаю, наче шукаю когось позаду, а тоді перепитую, чи це до мене. Алекс киває, не зводячи з мене очей.

— Збоченець, — нервово видихаю я, згадуючи своє відображення в дзеркалі. А якщо я слину пускала?!

— Ага, я пожартував, — надто швидко почав говорити він. — Тобі взагалі не можна пити, в курсі? Не те щоб я алкоголік зі стажем, але хоч якось контролюю себе.

Та йди ти в сраку. Беруся за голову, намагаючись зібрати думки.

— Так, а що стосовно води? І мені б не завадив якийсь сорбент, або, мабуть, міцніше...

Алекс киває трохи в сторону, я повертаюся і бачу склянку з водою та пластинку пігулок. Приймаю дані благословення й далі намагаюся вибудувати хронологію вчорашнього вечора.

— Можна нескромне питання?

— Ну? — він намагається не посміхатися, але я бачу цю кляту насмішку на його лиці.

— Розкажи, що вчора було. І як я в тебе опинилася?

— О-о, — він таки видає насмішку. Та що б тебе, Алексе... — Словом, слухай. Ми трохи випили. Ми — трохи, а ти, очевидно, ні. Бо ти захотіла прогулятися по нічному місту, але ми тебе не пустили. Тоді ми з Даррі запхнули тебе в таксі. Там ти клеїлася до таксиста. Фу, що ти там робила... тоді ти почала кричати погані фрази в сторону своєї мами, освічуватися Дарену... Тому я вирішив не пускати тебе додому і повів до себе. Поки я міняв білизну на ліжко, ти заснула на килимі. Отак от.

Бляха... закриваю лице руками. Я пила востаннє в житті. Зітріть мене з лиця цієї планети, будь ласка!

— Мені соромно, вибач. Мені... scheiße, правда, дуже соромно.

Він секунду мовчить, а потім киває з тінню посмішки на лиці.

— Буває. Все нормально.

Що тут нормального?! Я напилася до стану суцільного сорому у вечір першої прогулянки з хлопцем, який, можливо, мені симпатизує, і це я ще не знаю, що чекає мене вдома від матері-тиранки!

Ми одночасно повертаємося до вікна, звідки лунає гудок автомобіля.

— Що це?

— Зараз гляну, сиди тут, — Алекс направляється до дверей.

— Ні, я з тобою.

Він мигцем кидає на мене невдоволений погляд, але більше нічого не каже. А що? Я не буду залишатися в цій кімнаті сама.

Ми швидко спускаємося сходами, а тоді кілька разів повертаємо в коридорах і врешті виходимо на вулицю. На під'їзній дорозі стояло таксі. Алекс долонею спинив мене біля дверей і рушив до машини. Ще секунду повагавшись, я підійшла до них.