POV Alex
За запитом “Хелен Беккер Гамбург” гугл дає мені лише три коротенькі статті в різних інтернет-газетах. У початковій школі я трохи вивчав німецьку, поки моя мати не перевела мене у французький клас, щоб потім відправляти у табори за Ла-Манш. Та моєї бази знань вистачає лише на якесь одне слово з лексикону дівчини, яка зараз посміхається мені зі шкільної фотографії статті про її смерть. Дівчина на цьому фото чомусь не схожа на ту, що ридала на моїх колінах якусь годину тому. І поки що я не розумію чому.
Та я знаю, чому Берн Беккер сказав, що його донька загинула. Але як про це розказати самій Хелен? Судячи з її емоційності, треба підготуватися.
Телефон почав вібрувати. На екрані засвітився невідомий номер.
— Слухаю.
Ніхто не збирався відповідати. Дивлюся на екран і знову прикладаю динамік до вуха. Хто це?
— Хе... Хелен?
Виклик переривається.
Але чомусь я певен, що це була вона. Прокинулася й не знайшла мене?
Треба зберегти її номер.
Як можна підписати цю людину? Хедлі Клінтон? Хелен Беккер? Капризна, розбещена егоїстка? Але ж це точно не про неї
Я зосередився на клавіатурі.
"Helli"
Хеллі. Ні вам, ні нам.
Відправляю посилання на телефон, але роблю скриншоти й зберігаю на ноутбуці. Може, для Гамбурга викрадення підлітка з убивством це норма, але лише три статті? Чомусь мені здається, що їх або не повинно бути, або скоро не стане.
Мовчання в телефон — це її спосіб запрошення? Все одно треба показати ці статті, щоб хоч хтось був поряд, коли вона дізнається правду. Чому цим “хтось” повинен бути я?
Перед дверима зупиняюся.
"Helen"
— Хелен? — зачиняю за собою двері. — Місіс Халстон? Агнет? Хто-небудь?!
Ок, я намагався.
Поки йду коридором не чую ніяких звуків на першому поверсі, наче раптово всі вирішили зникнути. Виходжу головними сходами і зупиняюся на останній сходинці. Чомусь це до усрачки не подобається.
Двері її кімнати були навстіж відчинені. Зупиняюся на вході й заглядаю всередину. На столі все ще стояли чашка кави і тарілка цукерок, лише тепер там лежав чорний бюстгальтер. На підлозі, біля ліжка без простирадла, лежали джинсові шорти і сорочка в клітинку. А трохи далі зім'ята фотографія. Беру її. Чоловік у чорному костюмі й протисонцевих окулярах. Її батько на її похоронах. Fuck, вона все знає.
— Хелен!!! — знову кричу я. Десь в грудях розгорається тривога.
Бігаю очима по кімнаті, намагаючись ще щось знайти. Я її геть не знаю, але це дивно, коли людина так розкидає свій одяг. А тоді в мій погляд потрапила інша частина її білизни.
— Merde…
Щось сильно здавлює груди. Відганяю всі жахливі думки з голови і вибігаю в коридор.
— Хелен!!!
Стукаю в інші двері, відкриваю їх і бачу чийсь кабінет.
— Хелен?
Не орієнтуюся на другому поверсі цього будинку, бо мама тусувалася лише внизу, тому стукаю в кожні двері.
Зупиняюся біля єдиних дверей, за якими є шум води. Ймовірно ванна. Стукаю на тонкій межі між тим, щоб бути достатньо голосним, і щоб не проламати ці грьобані двері.
— Хелен! Ти тут?!
Стукаю ще раз і повертаю ручку. Вони не замкнені.
— Я заходжу! — затуляю очі долонею й відкриваю двері.
І я зайшов. Вода продовжувала шуміти. Ніхто нічого не говорить.
Я повільно розтуляю пальці й опускаю руку. Жах підкочується до горла, але я відразу натискаю долонею на груди.
Хелен. Калюжа крові.
Білий килим.
— Ні-і! — різкий біль змушує стиснути голову долонями.
Розсипане волосся бурштинового кольору.
— Досить!
Це Хелен. І зараз в мене ще є шанс. Тепер я повинен... Не бачу нічого пригожого, тому знімаю футболку і міцно перетягую на зап'ясті. Притискаю залишки колись білої тканини до рани, а все передпліччя — до плеча. Тепер я знаю, що робити.
Я викликав містера Телса, тому що просто побоявся телефонувати у "швидку". Тоді набрав Агнет.
— Алексе, не можу зараз говорити, п…
— Агнет, це невідкладно! Тут Хелен… — мені страшно говорити це вголос.
— Що з Хелен?
Відчуваю грудку в горлі, тому просто відбиваю і запихаю телефон в задню кишеню.
Її шкіра тепла, але я не можу намацати пульс на шиї, бо тремтіння рук ніяк не вгамовується. Вона дзвонила недавно. Простирадло ще мокре. Кров свіжа. Пройшло небагато часу, я маю встигнути. Помічаю іншу темну пляму в районі ключиці. Обережно відхиляю край тканини.
— Fuck!
Піднімаю її, обережно вкладаючи поранену руку. Вона така легенька. Її повіки, обрамлені мокрими світлими віями, ледь прикриті, наче уві сні. Навіщо ж ти так, люба? Не важливо. Головне, щоб я встиг.
#536 в Молодіжна проза
#3707 в Любовні романи
#1716 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 22.03.2024