Розділ 17

— Привіт, мої королеви, — Броун зачиняє за собою двері й намагається осліпити когось своїми пожовтілими зубами. 

Я відсуваюся до самої подушки. Бляха. Бляха!

— Як справи у моєї донечки?

Мій погляд залишається на краю ліжка, а будь-які рухи перестали бути підконтрольними мені.

Бляха!

Може, якщо я отак замру на місці, про моє існування просто забудуть? Вони перестануть мене помічати?

— Хеллі? — серед шуму, який заливає мій мозок, розрізняються слова.

Залиште мене, зникніть, будь ласка!

Куди ділося повітря?!

— Броуне, що відбувається?

БРОУНЕ, БЛЯХА, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?! Дайте мені подихати, просто я хочу мати змогу дихати!

— Хедлі, я тебе чимсь образив?

Якась темна фігура сідає на край ліжка, а тоді чужа рука тягнеться до моїх ніг. Я відразу підтягую їх, обхоплюючи коліна.

— Забирайся від мене, — випльовую я.  

Він доторкнувся до мене? Ні, не встиг. Чи встиг?

Дихай, Хелен, дихай. Ні, ні, ні. Не плакати. Не можна.

— Хелен?

— Хедлі, крихітко, подивися на мене. 

Крихітко, припини.

Я схлипую і закриваюся долонями. Будь ласка… зникніть з мого життя!

— Я покличу лікаря, Броуне, залишся з нею.

— Ні!

Я піднімаю голову, крізь сльози розрізняю силует матері. 

— Залиште мене, я хочу бути сама!

— Я зараз, Хелен! — мама вибігає, але він досі залишається біля мене. 

Я не можу дивитися на нього, але боюся заплющити очі. Він заповнює весь простір палати. Зникни. Вмри десь, мені насрати, я хочу, щоб тебе тут не було!

— Ти молодець, добре відігруєш. Бідна, нещасна дівчинка. Тобі треба, щоб татко про тебе попіклувався. Я знаю, я подбаю про тебе. 

Я не витримую і кричу щосили. Лише це хоч трохи відлякує його, він відходить від ліжка. 

— Я вірю, що тобі стане краще, крихітко.

Я досі кричу, коли він зникає з поля зору, але на його заміну з’являється пляма в образі лікаря Горна.

Я прокидаюся, коли до моєї руки досі приєднана крапельниця. Тіло не слухалося, наче знову спало кілька діб, хоча годинник підказував, що зараз лише вечір того самого дня. Намагаюся знову заснути, але у дверному проході з’являється Перолл. 

— Хотіла тебе будити вже. Треба повечеряти та обробити рану.

Лише знизую плечима. 

Жінка від’єднує від моєї руки трубочки крапельниці та переходить на іншу сторону ліжка. Вона обережно закочує рукав кофти і починає розмотувати бинти.

Чорт.

Тепер я чітко бачу те, що зробила власноруч зі своїм тілом. З собою. Два величезні неохайні зашиті шрами. Я не очікувала, що це буде мати такий жахливий вигляд. Темні лінії стягнуті численними швами. Чи відчував хірург до мене відразу? Чи не хотів би він допустити помилку, щоб дозволити мені завершити те, що я почала? 

У всякому випадку в житті існують зовсім сторонні люди, які допомагають нам не померти. Одна з цих людей — рудоволоса жінка, яка з кам’яним лицем оброблює шрами на моєму передпліччі й наново обережно покриває його бинтами. 

Перолл каже ще щось про вечерю й виходить. Мені важко зібрати всі фрагменти сьогоднішнього дня до купи, важко пояснити собі, що тепер мені треба з усім цим жити. Я продовжую лежати овочем, коли медсестра приносить тацю з їжею. Вона ще раз наголошує, щоб я поїла, і зникає за дверима. 

Коли я нарешті навантажую ноги вагою тіла, все здається якимсь сюрреалістичним. Ось я живу зі своїм татом в Гамбурзі, ось мені накидають мішок на голову й везуть світ за очі. Ось виявляється, що у мене є матір, яка стоїть за всім цим. Ось я знайомлюся з людьми, яких хочу пізнати краще. Ось я розрізаю шкіру на своїх руках і потрапляю в інший вимір пекла. Ось я відкриваю двері ванної кімнати і бачу сусідського юнака навколішки біля унітаза з зошитом.

— Scheiße! 

Я розглядаюся сторонами, але все решта має досить звичний вигляд. Або мені ввели надто сильні заспокійливі, або Алекс Мейлорд зараз сидить на підлозі ванної кімнати моєї лікарняної палати й використовує кришку унітаза як стіл.

— Якого лихого ти тут робиш?

Він поправляє волосся й обдивляється свої речі на туалеті.

— Не те, на що я б зараз відповів, що б ще люди робили на унітазі. 

— Ти знаєш, що уже надто пізній час для відвідувачів?

— Чого б іще я розв’язував математичні задачі на кришці унітаза?

— Добре, але тепер я хочу скористатися унітазом. За призначенням. 

— Мені залишилося зовсім небагато, щоб Місіс Розен змогла завтра закрити мені пропуск хоча б за минулий місяць.