Тіні нашого життя

Розділ 22

— Повтори, будь ласка, — я надто різко підводжуся, тож довелося витратити кілька секунд для усвідомлення ситуації. 

Я в класі, а урок уже почався. Олівія повторює:

— Ти взагалі спала вночі?

Вона пильно обдивляється мене. Аби лише не помітила того синця, що зрадницьки з’явився на обличчі під ранок, і який мені доводилося двічі перекривати косметикою. 

— Так, але не надто багато, тому зараз я волію відпочити, — кладу голову назад на лікоть.

“Не надто багато” в моєму розумінні — це три години, що пролетіли, наче секунда. Ми розійшлися близько другої ночі. Я піднялася разом з сонцем. Мені треба було зібратися в цілковитій тиші цього величезного будинку, щоб нікого не розбудити. Щоб ніхто не ставив зайвих питань. З цією ж метою я ретельно замальовувала синець на вилиці. Насправді він не був таким помітним, було б важко навіть з упевненістю сказати, що це синець. Але я знала. І ще гірше — він знав. Ми домовилися з Алексом про спільну дорогу до школи, та я вислизнула з дому ще до того, як там почався новий день. У мене були гроші, адреса і телефон. Добиратися кудись самій уже не було чимсь нереальним. 

Алекс. Його голос не виходив з голови. Його обличчя було перед очима, щойно повіки заплющувалися. Його слова вкорінилися у пам’ять. Треба було таки зачекати на нього.

Коли я переходжу в інший кабінет, шлях між партами перегороджує Ільса. Цього ще не вистачало. Ти будеш мститися за ту карикатуру?

— Дозволь вгадаю, ти не знайшла іншого місця, щоб стояти? — я складаю руки на грудях. Гаразд, малювати її було не найкращою ідеєю.

— Ну, з інтуїцією в тебе також проблеми, — вона мигцем повертається до своїх подруг, і ті відразу підтримують її вимушеним сміхом. Що вас тут тримає? — Не підкажеш, Хедлі Клінтон, чому ти прийшла саме в цю школу? Ти її потягнеш? Чому не, скажімо, для вихідців з інших країн? Ти ж з Німеччини, якщо я не помиляюся, так?

— Це загальнодоступна інформація, — я прочищаю горло. — Was betrifft Sie das?

Вона вимушено посміхається. 

— Ну, пупсику, ти ж розумієш, що ти тут не така. Чужа.

У сраку тебе, Ільсо!

— Ти пропонуєш винести парту в коридор? Чи будеш мене булити через мою національність?! Запізнилася на кілька десятків років. 

Я розвертаюся та йду в кінець класу іншим шляхом.

— А знаєш, ідея з коридором досить непогана! Тоді ти не будеш нікому муляти очей. 

Кладу рюкзак на стілець, піднімаю голову і зустрічаю погляд її льодяних очей через кілька рядів. “Краще не конфліктувати з нею. Вона нездорова”. 

Правіше роздається голос:

— Моя мама німкеня. То мені як: винести половину парти, чи стояти у дверях? — Сем відкидається на спинку стільця і навіть не уявляє, наскільки я їй вдячна зараз. — Хедлі, знаєш, що таке Ільсизм? Це н…

— Можеш постояти у вікні, — перебиває її Ільса.

— Що ти щойно сказала? — ледь чутно перепитує Сем незрозуміло в кого.

— Або вийти туди слідом, у вас це добре виходить.

По тілу встигає пробігти табун мурах, хоч я до кінця не зрозуміла, що відбувається. Та наступної миті Сем підривається з місця, а Ільса задкує.

Вчитель заходить до кабінету як ніколи вчасно, або навпаки невчасно, я ще не вирішила. Ільса відразу розвертається, а Сем повільно сідає на місце, не відводячи погляду від опонентки. Я так само сідаю за парту. 

Недосип таки взяв своє, я прокидаюся від дзвінка на перерву. Зустрічаю погляд вчителя і уже відчуваю це засудження. Ви нічого не знаєте про мою ніч. Це була одночасно найгірша і найкраща ніч у моєму житті. Бачу складений шматок паперу. Розгортаю його. “Якщо така смілива, то чекаю за спортзалом”. Ільси в класі вже не було, але годі й гадати, хто автор цього запрошення.

Інстинкт самозбереження підказував, що не варто вестися на цю провокацію, та ось я сиджу на лавці біля корпусу зі спортивними залами. Нічого гіршого, ніж я пережила, зі мною уже не трапиться. Кладу телефон в кишеню і встаю, коли бачу наближення Ільси з… Люсі? Мабуть.

— Ого, ти навіть не злякалася. Похвально. 

Театрально зітхаю і чекаю, поки вона продовжить.

— Послухай, крихітко, ми почали якось неправильно… 

Крихітко.

Мене перетрушує, всі її подальші слова поглинає пелена.

Крихітко, припини. 

В носа б’є різкий запах парфумів, я відступаю. Його подих на моїй шиї. Його пальці в моєму волоссі. Щоки спалахують, я притуляю до них холоднющі пальці.

— Ей, ти злякалася? 

Не бійся, крихітко.

— Заткнися!

— Що? — я піднімаю голову якраз в той момент, коли вона ще не встигає замаскувати здивування.

— Я сказала, щоб ти заткнулася.

Ільса відразу посміхається, та я досі бачу збентеження на її лиці. 

— Ну ти вже договорилася на сьогодні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше