— Повтори, будь ласка, — я надто різко підводжуся, тож довелося витратити кілька секунд для усвідомлення ситуації.
Я в класі, а урок уже почався. Олівія повторює:
— Ти взагалі спала вночі?
Вона пильно обдивляється мене. Аби лише не помітила того синця, що зрадницьки з’явився на обличчі під ранок, і який мені доводилося двічі перекривати косметикою.
— Так, але не надто багато, тому зараз я волію відпочити, — кладу голову назад на лікоть.
“Не надто багато” в моєму розумінні — це три години, що пролетіли, наче секунда. Ми розійшлися близько другої ночі. Я піднялася разом з сонцем. Мені треба було зібратися в цілковитій тиші цього величезного будинку, щоб нікого не розбудити. Щоб ніхто не ставив зайвих питань. З цією ж метою я ретельно замальовувала синець на вилиці. Насправді він не був таким помітним, було б важко навіть з упевненістю сказати, що це синець. Але я знала. І ще гірше — він знав. Ми домовилися з Алексом про спільну дорогу до школи, та я вислизнула з дому ще до того, як там почався новий день. У мене були гроші, адреса і телефон. Добиратися кудись самій уже не було чимсь нереальним.
Алекс. Його голос не виходив з голови. Його обличчя було перед очима, щойно повіки заплющувалися. Його слова вкорінилися у пам’ять. Треба було таки зачекати на нього.
Коли я переходжу в інший кабінет, шлях між партами перегороджує Ільса. Цього ще не вистачало. Ти будеш мститися за ту карикатуру?
— Дозволь вгадаю, ти не знайшла іншого місця, щоб стояти? — я складаю руки на грудях. Гаразд, малювати її було не найкращою ідеєю.
— Ну, з інтуїцією в тебе також проблеми, — вона мигцем повертається до своїх подруг, і ті відразу підтримують її вимушеним сміхом. Що вас тут тримає? — Не підкажеш, Хедлі Клінтон, чому ти прийшла саме в цю школу? Ти її потягнеш? Чому не, скажімо, для вихідців з інших країн? Ти ж з Німеччини, якщо я не помиляюся, так?
— Це загальнодоступна інформація, — я прочищаю горло. — Was betrifft Sie das?
Вона вимушено посміхається.
— Ну, пупсику, ти ж розумієш, що ти тут не така. Чужа.
У сраку тебе, Ільсо!
— Ти пропонуєш винести парту в коридор? Чи будеш мене булити через мою національність?! Запізнилася на кілька десятків років.
Я розвертаюся та йду в кінець класу іншим шляхом.
— А знаєш, ідея з коридором досить непогана! Тоді ти не будеш нікому муляти очей.
Кладу рюкзак на стілець, піднімаю голову і зустрічаю погляд її льодяних очей через кілька рядів. “Краще не конфліктувати з нею. Вона нездорова”.
Правіше роздається голос:
— Моя мама німкеня. То мені як: винести половину парти, чи стояти у дверях? — Сем відкидається на спинку стільця і навіть не уявляє, наскільки я їй вдячна зараз. — Хедлі, знаєш, що таке Ільсизм? Це н…
— Можеш постояти у вікні, — перебиває її Ільса.
— Що ти щойно сказала? — ледь чутно перепитує Сем незрозуміло в кого.
— Або вийти туди слідом, у вас це добре виходить.
По тілу встигає пробігти табун мурах, хоч я до кінця не зрозуміла, що відбувається. Та наступної миті Сем підривається з місця, а Ільса задкує.
Вчитель заходить до кабінету як ніколи вчасно, або навпаки невчасно, я ще не вирішила. Ільса відразу розвертається, а Сем повільно сідає на місце, не відводячи погляду від опонентки. Я так само сідаю за парту.
Недосип таки взяв своє, я прокидаюся від дзвінка на перерву. Зустрічаю погляд вчителя і уже відчуваю це засудження. Ви нічого не знаєте про мою ніч. Це була одночасно найгірша і найкраща ніч у моєму житті. Бачу складений шматок паперу. Розгортаю його. “Якщо така смілива, то чекаю за спортзалом”. Ільси в класі вже не було, але годі й гадати, хто автор цього запрошення.
Інстинкт самозбереження підказував, що не варто вестися на цю провокацію, та ось я сиджу на лавці біля корпусу зі спортивними залами. Нічого гіршого, ніж я пережила, зі мною уже не трапиться. Кладу телефон в кишеню і встаю, коли бачу наближення Ільси з… Люсі? Мабуть.
— Ого, ти навіть не злякалася. Похвально.
Театрально зітхаю і чекаю, поки вона продовжить.
— Послухай, крихітко, ми почали якось неправильно…
Крихітко.
Мене перетрушує, всі її подальші слова поглинає пелена.
Крихітко, припини.
В носа б’є різкий запах парфумів, я відступаю. Його подих на моїй шиї. Його пальці в моєму волоссі. Щоки спалахують, я притуляю до них холоднющі пальці.
— Ей, ти злякалася?
Не бійся, крихітко.
— Заткнися!
— Що? — я піднімаю голову якраз в той момент, коли вона ще не встигає замаскувати здивування.
— Я сказала, щоб ти заткнулася.
Ільса відразу посміхається, та я досі бачу збентеження на її лиці.
— Ну ти вже договорилася на сьогодні.
#2834 в Молодіжна проза
#9350 в Любовні романи
#3715 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 22.03.2024