У полоні життя @incaptivityoflife. Українська поезія з Індії

Матіола

Літературно-художнє видання

Марина Акрам

У полоні життя

@InCaptivityOfLife

У полоні життя

  До читача

Багатьом доводилося бачити дива, але не розуміти цього. Багатьом доводилося робити чудеса, але не знати про це. І Ти також творив чудо, твориш його прямо в цю хвилину і будеш творити чудеса, завжди і де б Ти не був.

Інколи мені здається, що я торкаюся дива слова, яке десь у іншому вимірі, і, коли вдається вхопитися за примарне його сяйво, - я можу по ниточці зіткати його у реальному вимірі. Тягну ту ниточку, нанизую слова, які звідкись беруться (може зі світла тих інших вимірів?) – і ось вже одне з маленьких див – моє щире послання Тобі у рядках мого листа - цієї книги.

Ми  живемо у прекрасному світі, що кожне слово – живе, що кожен промінчик наших намірів перетворює у реальність те, що ми хочемо знайти. А може ми просто ще не побачили, що воно в нас вже є. Як би не було погано у житті – знайди диво навколо себе, просто придивись – і ти його побачиш. І сотвори маленьке чудо – усміхнись. Собі, ближньому, малій комашці, квітці, дощу, вітрові. Світу. Твори своє чудо. І даруй його.

З повагою, автор.

=====================================================================

Матіола

Буває на чужині весь в шовках
У золоті купаєшся, на волі
Та запах матіоли може враз
В минуле повернути. Різко аж до болі

І вже біда, бо забринить душа
І рвуться від надриву серця струни
І вже б летів туди, де ряст топтав
Туди, де виросло твоє коріння

Не допоможуть золото і шовк
І клітка діамантова не спинить -
Душі порив поверне на місток
Який єднає серце і родину

Неспокій нападає і журба
І непідвладні думи насідають
Тверезим мозком думаєш: "Бува..."
А серце квилить, душу ріже-крає

І щастя має той, хто з далини
До рідної оселі завітає
Обійми вже немолодих батьків
Надовго потім гріють-зігрівають

Нікому не пізнати почуття
Такої сили, на межі з надривом...
Той хто коріння вдруге не пускав
В чужій землі - мене не зрозуміє.

А доля-доленька веде на пояску
І в'яже руки, пеленає очі
А матіоли аромат в чужім краю
Поверне в рідний край посеред ночі.

 

***

А богиня просто творить чудо
З атомів утворює життя
Із зерна зароненого в лоно
Розквітає чарівне дитя

Божа ласка оповитком ніжним
З небуття висвітлює її —
Нову душу, послану Всевишнім
Нову долю на старій Землі

Таїна чекання доньки? сина?
Сповнена любові і тепла
Просто жінка ця земна богиня
Просто МАМА, що несе дитя.

***

Ми всі художники, у кожного є хист
Усяк як вміє пише дерево буття
Хтось чорним воском перекреслить лист
Напише біль важку до небуття

Рисунок грифелем - страждання та розлуку
Абстракції з фракталів - забуття.
А там - веде по холсту твердо руку
Картини маслом строге почуття

У цифрі фотошопів з дивних ліній
Народиться сучасна вамп-модель...
А я .. а я пишу любові сонце й іній
Люблю легку медову акварель.

 

***

А босоноге літо пахне дивом
Тепленько обіймає і дзвенить
Повзе жучок по стежці неквапливо
А хрущ зірвався і в вікно летить

І солодко так пахнуть квіти липи
І абрикоси на узбіччі ті
Кульбабки квіти у віночки звиті
І плюскіт річки, і сліпі дощі

В долонях ніби сердечко пульсує
Метелик жовтий крильцями тремтить
Не бійся, роздивлюсь і відпущу я
Лети до сонця, серденько, лети.

Перед очима марево розлито
Там пахне липа, сонцем і дощем
Там край, в якому босоноге літо
Присіло відпочити під кущем.

 

Світ Навпаки ※※※ икапваН тівС

Образа слуху й вічні муки духу -
Пейзаж малює схиблений поет
Замість гілок дерева мають вуха,
Пісні співають задом наперед

У цім краю, де час заперто в клітку
Де в небо ллються води і дощі
Де сніг гарячий як пустеля влітку,
А тіні ходять самі по собі

Там тиша голосна кричить і глушить
І правда те, що правда - це брехня
Там слова звук - на крихітки покришить
І там не мокне від дощу стерня

Світ чорно-білий ходить перевертом
Усе не так, все якось навпаки
Здається, часом, у такім вертепі
Живемо ми. Тепер живемо ми.

Коли героїв кидають за ґрати.
Коли улітку снігом порошить
Коли мовчиш. А хочеться - кричати
НІБИ живеш. Хіба ТАК треба жить?

 

Рідня

У всякого на світі є рідня,
Є заздрісна, а є зарозуміла.
А є така, з якою б і щодня
Все б говорив, бо та дарує силу,

Наповнює таким щемким теплом...
Як перемерзлі руки з нею грію.
І зашпорами в серце лине кров
І душу захололу відігріє.

І знаю, через кілька довгих літ
У цьому світі маю якорину
Куди потягне за душі теплом
І в студний день, і в теплую годину.



Марина Акрам

Відредаговано: 29.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись