Усе в очах. Історія короткого життя.

***

- Ну і про що ти думаєш?- спитала Рита, коли ми виходили з школи.

- Не знаю. А ти?

- Та теж не знаю,- відповіла, важко видихнувши.

- То ми сьгодні йдем у центр?

- Можна, але не зараз.

- Як завжди?

- Угу.

- Тоді, побачимось ввечері?

- Так,- ми обійнялись на прощання і розійшлися.

 Знаєте, як не дивно, мені було не дуже важко пережити лінійку. Хоча, як я могла забути, що гірше попереду.

- Соломіє!- хтось намагався привернути мою увагу таким безглуздим способом, як горлати на усю вулицю моє ім'я,- Соломіє!

- Що?- рикнула я, обернувшись. Як я ненавиджу, коли мене виривають з мене самої.

- Спокійно,- підняв руки хлопець, який намагався мене наздогнати,- Спокійно. Ти якась знервована. Я знаю, що ніхто не любить Перше Вересня, але не так же ж сильно. Хоча, ти не зви...

- Ти хто?- перервала його потік слів.

- Не впізнаєш?- він справді був здивований.

- Ні,- мені ніяк не вдавалося пригадати його. Темне, кучеряве волосся, при погляді на яке відразу захотілося потягнути за нього, та так, щоб скальп зняти. І не тому, що воно було не гарне, а просто людина здавалась неприємною. Темні очі кольору шоколаду, трохи темніші за мої . І він ну дуже високий.

- Дозвольте представитись... Дем'ян.

- Дем'ян.

- Впізнала все ж таки.

- Так, впізнала. Ти дуже виріс.  А тепер скажи мені, будь ласка, що ти тут робиш?- Його очі… Раніше вони мали одну з найчорніших плівок. Як у мого тата зранку. А тоді вони були чисті! Це здавалося неможливим. Але того дня то була уже не перша диковинка,от тільки я ще не розуміла, чому усе змінювалося. Та й досі не розумію.

- Прийшов тебе побачити.

- Оу, як мило,- моїй язвості немає меж.- Невже ти не знаєш, що сьогодні ми все одно побачимось.

- Не язви.

- Вибачай, це не в моїх силах. Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю!- от і сарказму немає меж.

- Заспокойся,- він почав злитись. Ніколи не думала, що його злість зможе так підняти мені настрій. Хоч ні, думала.- Я намагаюсь нормально з тобою поговорити.

- Угу, нехай щастить.

- Соло!

- Я тобі не Соло!-як же ж він виводив мене з себе!- Знаєш шо?!

- Шо?- ми обоє почали говорити "легшою" мовою.

- Дякувати Богу, тут,- я тикнула пальцем на місце, де, як виявилось, ми зупинились,- ми розходимось.

- Чому? Я можу піти і твоєю вулицею.

- Невже ти такий тупий!?

- Я не тупий! Просто, аррр! Добре, я пішов!- він по-справжньому розсердився. Ну і що? Зате я змогла спокійно дійти додому, відпочити і подумати.

 Коли я повернулась, батьки вже були вдома. Тато ніби заспокоївся, але все ще дивився на мене вовком. А мама… Мама просто дивилася в чашку з кавою, яка, схоже, уже охолола. Треба було швидко і непомітно дійти до своєї кімнати, але навіть це «завдання» я не змогла виконати.

- Соло?- тато. Його голос знову змінився, став м’якшим,- Я хочу вибачитися перед тобою. Я не мав права так говорити сьогодні впанці.

- Я розумію. З усіма буває. Тільки, будь ласка, як тобі щось не подобається у моїй поведінці, скажи мені. Окі?

- Окі, сонечко,- відповів він, підвівши свій погляд. Я не знаю, як це могло статися. Очі були звичайними. Як і раніше.  Хоча, мабуть, плівка стала дещо прозорішою… Досі не певна.

- Ми з Маргаритою домовились вечором піти погуляти, можна?- треба ж було якось перервати цю важку хвилину мовчання.

- Можна,- відповіла мама і, взявши тата за руку, вийшла у двір. Наостанок вона подивилась на мене, обіцяючи поглядом, що ще поговорить зі мною.

 Лише дійшовши до кімнати, я змогла розслабитись і випустити емоції. Ще з минулого року у мене з'явилася звичка випускати надто сильні емоції через кулаки. Спочатку я била стіни, а потім про це дізналась мама і вирішила, що я просто хочу займатись боротьбою, тому подарувала мені бійцівську грушу, яку я й лупила з усієї сили.Тільки зараз я розумію, що саме відчувала, які емоції мене охопили, чому мені було так важко. Усе, що я хоч трішки розуміла, тріщало по швах.Як же ж було неприємно, через усвідомлення власної немічності і неосвіченості у цьому питанні. Я все життя думала, що єдина в світі така «особлива», а виявилося – це цілий рід такий. А якщо є один рід з такими здібностями, то може бути й другий, третій і так далі. Навіть цілі угруповання, про які я нічого не знала. Та ще й з моїми батьками  творилась якась незрозуміла чортівня. Це все конкретно вибішувало.

Треба було заспокоїтись, бо могла здерти шкіру. Я ж не додумалась відразу вдягти рукавиці. Та все ж я не зупинилась відразу і порвала піджак. Не вистачило розуму зняти його. З ним я потім розібралась. Наразі потрібно було привести себе до ладу і таки сісти за комп'ютер. Чому я раніше не додумалася полізати в Неті? 

- Інтернет, я потребую твоєї допомоги, - змолила в голос, - Почнемо з будови ока. Ми колись вчили її з фізики чи біології, але, схоже, я щось забула... Ага! - крикнула я, після певного часу пошуків, - Сліпа пляма! Як я могла не звернути на це увагу?! Можливо, у мене, на відміну від інших людей, немає цієї сліпої зони чи вона якась видозмінена, і саме тому у моїй сім'ї деякі її члени могли бачити більше за інших. Ура!!!! У мене з'явилась теорія! Але, якщо притримуватись її, виникає нове питання : чому у мене немає тієї плями? Маячня якась. Добре, з цим я потім розберусь. Треба щось ще пошукати, можливо, знайду ще якусь теорію,- роздумовувала в голос. Так справді краще думати. 

 Окрім будови й функцій очей і купи реклами нічого нового я не знайшла. У момент наближення до спокою моєї свідомості я почула знайому пісню. Мій телефон. Невідомий номер. Як на мене, занадто багато невідомого і нового звалилось на мене того дня, але що страшного в невідомому номері? 



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись