Усе в очах. Історія короткого життя.

***

 Як дивно, правда? Першого вересня, коли нас вперше приводять на шкільне подвірря, нам обіцяють, що ці роки навчання пройдуть весело і цікаво, з любов'ю і купою друзів. І що ми маємо з цього? Так, не сперичатимусь. Бувало весело, інколи цікаво, і, так, ми навчались і розвались, знаходили друзів і втрачали їх, хтось вперше закохується у школі, а деякі навіть устигають завагітніти і народити, але це не найкращий приклад. До чого ж я веду? Не зважаючи на ті всі обіцянки, школа з'їдає багато нервів. Дуже багато. Здається, якщо провести соціолгічне опитування, то більша частина суспільства дасть позитивну відповідь на запитання : "Чи плакали ви коли-небуть через проблеми у школі?" Не знаю, можливо, я перебільшую і тільки у мене були такі проблеми у школі, і саме тому закріпилась така думка, але завжди хочеться додати "але". Гаразд, я погарячкувала. Мабуть... Не знаю, що "мабуть"... Повернімося до школи.

 Моя була відносно не великою. Чи великою. Якщо чесно, я в цьому не розбираюся. Я знаю одне - для мене вона була саме такою, яка мала б бути. Достатньо просторі класи, кабінети, зали. На вході ті, хто не робив зарядку, мали можливість розім'ятися, відкриваючи вхідні двері. Вони були якісь неправильні. Їх і змащували сотні разів, і замінювали петлі, а вони все одно рипіли і важко відкривалися. Але ніхто з керівництва школи так і не додумався їй просто змінити.  

 Після того, як ви здали екзамен на фізичну підготовку вхідним дверям і проходите через них, потрапляєте у фойє. По праву руку від вас зали : спотр- і актовий, по ліву, у центрі - широка колона, до якої прикріплено дзеркало. За нею кабінети для молодших класів та сходи на другий і третій поверхи. 

 Мій клас був на другому. Ну як клас? То кабінет історії, до дверей якого прибили табличку з номером класу. Зазвичай, там ми тільки залишали сумки з підручниками та іншим шкільним приладдям. 

 Знаєте, що дуже важливо зробити першого навчального дня? Обрати правильну парту. Щоб і зручно було цілий рік, і не привертати зайвої уваги вчителів. У мене було таке місце. Остання парта, ряд біля вікон. Там і не спекотно, і не холодно. Звичайно, я була не єдиною, кому сподобалось ця парта, тому якийсь час я мусила приходити у школу раніше за інших. Згодом усі змирились з моєю впертістю, і відтоді я сиділа там спокійно. Однак, того ранку на моєму місці сидів якийсь хлопець. 

- Пробач, але це моє місце,- я була максимально ввічлива. Не хотілось псувати настрій ні собі, ні, ймовірно, новому однокласнику. А він зовсім не відреагував на мої слова. 

- Гей, ти тут?- тільки я підняла руку, щоб торкнутися його плеча, як він відірвався від якоїсь книжки, підняв свою голову і подивився на мене. 

- Що? 

- Я кажу, що я тут сиджу. 

- Оу, пробач, - він почав збирати свої речі, - Просто, де я не намагався сісти, мені казали :"Зайнято". Я тоді... 

- Не хвилюйся. Можеш сидіти зі мною, але я - біля вікна. Гаразд?

- Добре,- він пересів, а я, поклавши сумку на підвіконня, сіла на свій стілець.

- Що читаєш?- спитала я, розклаючи речі.

- Ем...- він знову відірвався від книжки і кинув,- Не важливо,- й знову поринув у світ книжкових історій.

- Як тебе звати? Чи це теж не важливо?- він засоромився через мене і, коли обернувся обличчям, я побачила рум'янець на його щоках.

- Не знаю, важливо чи ні, та якщо хочеш знати : мене звуть Максим.

- А мене Соломія,- потисли один одному руки.

- Так, Максиме, що ж ти читаєш?

- Чому тебе це так цікавить?- я почула нотки роздратування у його голосі, але він навіть не відірвався від читання.

- Бо я також люблю поринати в чарівні книжкові світи, і саме тому мені цікаво, яку ж історію ти ковтаєш з таким голодом, що навіть не чув, що каже людина поруч,- продзвенів дзвінок, що став для мого співрозмовника знаком про закінчення розмови. Він закрив книжку, поклав її під парту і не відривав очей від дошки, допоки вчитель не зайшов. Мене це навіть зачепило.

  Про уроки нема чого розказувати. Перші дні у школі ми майже нічого не робили. Тільки підписували зошити і слухали, який цей рік (як і кожний рік) важливий для нас.

  На третій перерві я зустрілась з Маргаритою, щоб піти поїсти.

- У вас було щось цікаве?- запитала я, коли ми сіли у дворі на лавці.

- Знаєш, Мі', майже нічого. Тільки Марія Андріївна зірвалась.

- На кого в цей раз?

  Пані Марія - вчитель біології. Дивна жінка. Завжди така приязна, мила і дружелюбна. Але, якщо ти не підготувався до уроку або зайшов у клас після неї, все! Згадуй молитви до усіх богів, про яких тільки чув. Вона перетворюється на Цербера.

- Чому ж вона зірвалась?- додала я.- Сьогодні тільки перший день. Невже хтось таки прийшов без ручки?

- Ні,- помахала Ре' головою,- до уроку усі були готові. Просто до нас цього року перевелася новенька, яка не змогла відразу знайти кабінет, тому запізнилась.

- Бідненька, їй, мабуть, дуже дісталось?- я справді хвилювалась. Наші однокласники уже звикли до такої бурхливої реакції на дріб'язковий промах, а от новенька дівчина була морально не готова.

- Так. вона навіть розплакась і вибігла з класу. Я її заспокоїла, коли вийшла слідом. Думаю, все буде гаразд. З часом, - Маргарита теж розхвилювалася через неї. А таке бувало рідко.- А у тебе що було?

- У нас теж з'явився новенький,- згадала я про Максима.

- Новенький? Хлопець?

- Так, Маргарито. Він хлопець.

  Була у моєї подруги одна цікава риса : її моє особисте життя цікавило більше, ніж мене саму. Тому я готова закластись на будь-що, що на той момент вона уже побудувала плани на моє спільне майбутнє з Новеньким.

- І він дивний,- повела далі я.



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись