Усе в очах. Історія короткого життя.

***

- Тобі вона зможе чимось допомогти?- Максим кивнув у сторону медкабінету. Я мовчки махнула головою. Не було сил говорити.- Ясно. Тоді треба тебе десь посадити,- подивився по сторонах і повів мене коридором. Ми зайшли у якийсь кабінет. Ніколи не думала, що у нашій школі є порожні кабінети. - Сиди тут. Мовчки. Я зараз принесу води,- і він вийшов з класу. А я намагалась, зрозуміти, що то було. Якщо я правильно зрозуміла його слова, він своїм даром розвинув мій, і я побічила власне майбутнє... Якщо мої здібності посилилися, то це справді погано. Я й так могла знати занадто багато про людину, навіть не спілкуючись з нею, а тут ще й майбутнє бачитиму, і житиму до того ж менше! Жах!

  Цікаво, якщо я попереджу людину про якусь небезпеку, вона мені таки повірить і спробує виправити все, у неї це може вийти? Чи це тільки погіршить ситуацію?

- На, пий,- повернувся Максим у клас. 

  Я мовчки взяла пластиковий стаканчик і випила усю воду.

- Краще?

- Так,- я тільки тепер помітила, що він задихався. - Ти куди біг?

- Куди-куди? У магазин. У школі ж не знайдеш склянки, а у долоні аж сюоди воду я б не доніс.

- Так біля школи ж магазинів нема.

- Уже знаюю Гаразд, це не так вже й важливо. Наскільки я зрозумів, у мене вийшло покращити певні твої здібності, і я здогадуюсь які, але ти можеш розказати, як саме вони розвинулися?- він весь час дивився мені в очі. Я не чула його бажань. Було таке відчуття, ніби мене оглушило. Він просто випромінював підтримку і бажання оримати відповіді.

- Я-я не знаю, чи варто,- відповіла я. Мене досі мучило питання : "Чому ж виклала йому усе зразу?" - Мене дотепер хвилює, чому ж я усе тобі розказала тоді. Як-не-як, ми ж тоді тільки познайомились.

- По правді, мене то теж трішки здивувало, але і сподобалось. Ти була відкритою. Тому і я насмілився відкритись тобі. Знаєш, як то було важко?

- Ні. Мені було зовсім легко розповісти тобі усе. Саме це мене і хвилює. Навіть шоб  розказати усе Маргариті, мені треба було набратись сміливості по самі вінця. А тут... Я сама не зрозуміла, як виклала свою найбільшу таємницю.

- Оу, ясно. То ти не розкажеш, що саме з тобою сталося? Не зрозумій мене неправильно, простоя намагаюсь зрозуміти свої здібності, а ти ніби стала частиної досліду.

- Це звучить якось погано.

- Ну що тут поробиш? Так є,- розвів він руками,- То ти допоможеш?- наблизився до мого обличчя і знову відкрив мені свої очі, на цей раз я знову почула: "Хочу знати!" І це не було схоже на вибрик маленького хлопчика, якому не дають дивитися цікаву, але дорослу програму, а щире бажання зрозуміти себе.

- Ти хочеш знати, як саме виросли мої здібності?- запитала я, видихнувши. А у його очах запалав вогник. Максим мовчки кивнув, вперся руками в парту, за якою я сиділа, і приготувався слухати. Я побачиила майбутню. Майже впевнена в цьому. Воно було дещо дивне, але і логічне, якщо врахувати часткові пояснення моєї мами. 

- Тобто раніше ти бачила частину душі в очах, а тепер ще й майбутнє бачиш?

- Бачила частину душі...- я повторила його слова, смакуючи їх,- Це звучить якось голосно чи пафосно...,- сама забула, що перша це сказала...- По правді, останнім часом я не тільки це можу,- Максим мовчав, а я продовжила,- Ем... Я не впевнена, чи варто, але я вже почала. Кілька тижнів тому я почала чути чиїсь бажання. за певних умов. Я ще не зрозуміла чому і яким боком, але маємо, що маємо.

- Ну тут ясно, чому ти їх чуєш. Твій дар розвивається сам собою. А які саме мають бути умови?

- Я не скажу,- похитала головою.

- Чому?!- він схопив мої руки.

- По-перше - не хочу, а по-друге - ми не про це мали говорити.

- Сумненько,- протягнув він, опустивши очі. Але зражу ж їх підням. У них палав вогонь! - Розказуй.

- Що саме? Питай, що хочеш знати.

- Почнемо з того, чиє майбутнє ти бачила?

- Своє.

- Гаразд. На скільки приблизно років уперед ти бачила?

- П'ятнадцять. Приблизно.

- Тобі сподобалося те, що ти побачила?

- Не дуже, але все логічно.

- Ти б хотіла щось змінити?

  Я видихнула:

- Не знаю. З однієї сторони шкода, що так мало часу, а з другої - мені було спокійно.

- Ти зараз теж бачиш майбутнє чи то була "разова акція"?

- Ні, зараз я тільки прокручую у голові знову і знову те, що побачила тоді.

- Не хочеш розказати, що саме тобі вдалося побачити?- обережно запитав хлопець, що сидів напроти мене, не відриваючи ні своїх очей, ні своїх рук від моїх, після немаленької паузи.

  Я теж дивилася в його очі. І знову тиша... Жодного бажання не чути. Тільки погляд, що палав добром, ласкою, інтересом.

- Я знаєш? Хочу! Тільки слухай уважно і не перепитуй. Я не впевнена, що захочу відповідати.

  У цьому видінні я сиділа у візку біля вікна. Знесилена, хоч і молода. Але у мене не було якогось почуття жалю через "втрачені" роки. Бо за моєю спиною я чула чийсь ніжний і такий ласкавий біг по дому, де я знаходилась. Це дарувало мені медовий спокій. Такий солодкий і тягучий... Я чомусь була повністю задоволена своїм життям,- я не помітила, як закрила очі, тому здивувалась, коли, закінчивши розповідь і відкривши їх, побачила його погляд. Від нього мурахи влаштували марафон моїм тілом. а у шлунку метелики показували вищий пілотаж. Здавалось, очима він проникнув мені під шкіру, де людині не дано торкатися. У саму душу. Найдальшу, найглибшу її частинку.. Я й не помітила, як наші лиця так зблизились. Чи то мені тільки здавалось, і насправді ми були далеко один від одного? Як би там не було, але нас розбудив дзвінок. У нас з'явилась ясність в очах і головах, тому ми відскочили один від одного ( тепер я розумію, що можна було зробити це й повільніше, але...) і мовчки, спокійно вийшли з класу.



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись