Усе в очах. Історія короткого життя.

***

- Соломіє, ходи обідати,- долинуло з кухні.

- Мам, я не голодна,- не хотіла тоді бачити кого-небуть через кашу у голові.

- Не бреши. Ти тільки зі школи, тому ШВИДКО їсти!- прикрикнула мама на останнії словах.

- Гаразд,- я пішла до дверей. Не було сенсу відбиватися : то ж мама. Заодно спробувала б знову продовжити розмову, яку так і не щавершили.

  Кухня у нас не маленька. По правді, я не розумію, навіщо мамі було потрібно стільки вільного місця. Усе в рожево-червоних тонах, посуд з дивними вузерунками, на ніжках столів і стільців яскраві бантики. А  між столами і стіною мінімум по півтора метри вільного простору. Обід обідом, а гратись на кухні справа обов'яскова, хоч і заборонена.

- Смачного, тату,- сказала я, проходяч повз нього. А батько пробубнів щось подібне до "дякую", не припиняючи жувати курочку.- Мамо, для мене теж курчка?

- Ні, сонце. Ти у мене дівчинка не маленька, тому їстимеш суп,- сказала вона,обернувшись до мене з черпаком у руках. Не знаю,чи зрозуміли ви, чи ні, але моя матінка натякала на мої великі форми. Ну так, є у мене певні проблеми з фігурою, але, як на мене, то все дрібниці. Проблеми ж не такі великі, щоб варто було на них так акцентувати увагу. Мені ж це не заважає.

- Гаразд, мамо, суп так суп. Не сперичатимусь,- мама посміхнулась і поставила на стіл сою миску з ароматною рідиною, у якій плавали різноманітні овочі. А я сіла навпроти тата і почала їсти. От що б моя мама не готувала - все було надзвичайно смачно. І яка фігура у мене мала бути з цією їжею? Але не буду про дурне.

  Ми з татом закінчили їсти разом, але я залишилась на кухні: пішла мити посуд для прикриття. Щоправда, поки я це робила, мама зникла з кухні. Подумки вилаялась (вголос ще рано), пішла її шукати. Звідси направо, у вітальню. Вона дещо більша за кухню. Стіни батьки розмальовували власноруч. У них однозначно талант. Коли дивишся на ці стіни, забуваєш, що вони обмежують. Це була моя улюблена кімната після власної і ванної.

  Коли я зайшла, то ледь стримала стогін розчарування, бо ні на кріслах під двома великими вікнами, ні на великому круглому дивані з конусоподібною спинкою посередині, що у ценрті кімнати, ні просто на білій дерев'яній підлозі її не було. Тому я вирішила зайти у спальню батьків. По правді, мене почала злити її гра у хованки чи дурепу.

  Після того, як я ввійшла, стримати розпач не вдалося. Великого ліжка не торкнувся її пообідній сон, отже, туди ніхто не заходив. Потім згадала, що ми ще вечерятимемо, тому спокійно рушила у свою кімнату. Яке ж було моє здивування, коли побачила мамину спину перед моїм вікном!

- Мамо?- я спитала не голосно, але цього було досить, щоб вона підскочила.- Задумалась?

- Так, є трошки.

- Про що?- зачинила двері.

- Пам'ятаєш, я казала, що ми завершимо ту розмову?

- Ого, я щойно шукала тебе саме через це.

- Буває,- вона повернулась до мене і перехрестила руки на грудях, ніби готувалась до оборони.- Так от, які у тебе питання?

-  Чорт, ти так, у лоб, спитала, що я й не знаю з чого почати,- я справді розгубилась.

- Для початку - не лайся.

- Ой, пробач,- соромно. Навіть досі...

- Гаразд. Тоді подивись мені в очі і розкажи, що ти бачиш.

  Я слухняно підвела погляд і заглянула у її душу. Тієї ж секунди мене ніби щось гримнуло по потилиці з силою Зевса. Перед очима пролетіло все мамине життя: перші спогади дитинства, садок, школа, важкі часи, тато. Усе було настільки детальним, що здавалося - це мої спогади. Я навіть її народження побачила, що дуже дивно, бо сама вона пам'ятати його не могла.

  А у вухах загриміло: "Вона мусить навчитися! Але ще так рано!" Це звучало як крик відчаю. І цей візуально-звуковий ефект повторювався й повторювався, як зла мантра. Мені хотілося закрити очі й вуха, натомість я завмерла.



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись