В обіймах пітьми

1.

    Місячне сяйво простягалось понад темною блакиттю кристального озера. Десь вдалині чулось відлуння нічних заколисуючих цвірчань. Тепла ніч дарувала спокій, плекала мрію. Остап особливо відчував заспокійливу дію цього місця. Саме о цій  годині чужі думки замовкали, емоції стихали і його розум віпочивав без сну. Перед очима вирували мислеформи: його, інших людей, надземних істот, низькочастотних сутностей - усе, що накопичувалось за минулий день структурно вписувалось в нейрофізіологічні розділи і підрозділи його пам’яті - формуючи складнорівневі схеми, де кожному блоку данних знаходилось своє місце. Так минають тихі години сортування і осмислення, аж поки сонячне проміння ніжним поцілунком торкається гладкої поверхні води і як стає світлішим простір навколо, так і свідомість Остапа стає кристально ясним.

 - Чи не мусиш ти бути в штабі у час сходу сонця? - голос почувся за

спиною Остапа, але він не здивувався, він чекав саме на нього. 

- Ти сьогодні пізніше, ніж завжди, Ден, отже справа не з простих, - голос в Остапа звучав напружено, але впевнено. Він вже передчував солодкий смак розгадання цікавої загадки. Ден тяжко зітхнув: 

- Якби ж ти вчасно приходив на мітінги… свобода волі інколи завдає нам клопоту… і так справа для тебе є.

Ден простягнув тецю з прикрімленими до неї паперовими листами. Остап обернувся і вже торкаючись теці і відчув, як земля розверзається під ногами почув, як Ден прокашлюючись додав:

- На тебе там чекатиме наплічник!

- Який ще, в біса, нап..!!! - Остап ще встиг побачити скривлене від почутого обличчя Дена і по його губам считав  “не богохульствуй!”, коли вирій затягнув його повністю і вже через  хвилину він стояв посеред кімнати з безліччю ікон, свічок і запахом ладану. Десь з-за кутка почулося похмуре бурмотіння:

   - Нарешті прислали когось… вже три дитини зникло, а допомоги нуль, прости Господи, мене старого дурня… - чоловік похилий від тягаря прожитих років перехрестився і прискіпувано вдивлявся в щойно прибувшого хлопця. 

    “То це він і є “наплічник”,” - стривожився Остап, - “та Ден, мабуть, просто знущається, наточив вже зуб за всі пропуски й запізнення, хай йому…”

 - Ем… Доброго.. - та не встиг хлопець вимовити привітання, як чоловік продовжив брузчати:

 - Доброго? Та нічого тут доброго нема! І кого ж прислали, га? Зелене й недолуге… тьфу… 

   Остап ледь доторкнувся до руки старого: “ Й одягнений, як бозна хто! Куди ж котиться цей світ, Господи спаси” -  думки старого відповідали словам, та не несли жодного конструктиву, тому промимривши вибачення, він звернувся до теки, зчитувати інформацію:
середній вік потерпілих - чотири рокив і три місяці;
родинні зв’язки між потерпілими - відсутні;
свідки викрадення - відсутні;
навігатор знаходження душ - рівень “земне життя”;
місцезнаходження на Землі - невідоме…

 - Єдине спільне - дитячий садочок. - співочий голос пролунав зненацька позаду нього від чого Остап аж здригнувся. Обернувшись він зустрівся поглядом з незнайомою дівчиною. Вона зніяковіло всміхнулася йому:

 - Мене звуть, Марина. Я вже…

 - вже працюєш над справою… так-так… - в’їдливо перебив її старий.

 - Доброго ранку, Семеничу. - здавалось  Марину зовсім не здивувала безтактність старого.

 - І тобі доброго. Це ж тобі прислали наплічника, хай Бог милує. - промовив старий і Марина знову перевела погляд на Остапа. Семенич продовжував бурмотіти, наводячи лад в кімнаті і протираючи лики святих іконостасів.

 - Я вже розпитувала батьків і вихователів. Судячи з усього діти без особливих здібностей. Звичайні. І зачіпок зовсім немає. Хіба тільки сторожа в дитячому садочку не розпитала. - дівчина зовсім спохмурніла.

   З якоїсь дивної причини Остап відчував піднесене бажання не тільки якнайшвидше вирішити загадку і врятувати малих, але й покращити Марині настрій. Наче у відповідь на його думки вона підняла на Остапа погляд сповнений надії.

 - То з чого почнемо? - спитала вона.

- Почнемо з початку...



Анастасія Мош

Відредаговано: 15.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись