Євангеліє від Пантери

Розділ V

Розділ V.

 

Батьки Міріам повернулися перед обідом – обидвоє виглядали урочисто, так ніби щойно здійснили найбільшу, найщедрішу пожертву у своєму житті. До певної міри так і було: заручини – то і є пожертва, особливо з боку батьків майбутньої нареченої. Адже вони віддають свою дитину, своє чадо, свою кровинку у чужі руки. І мусять бути певними, що ці руки надійні, сильні, оберігатимуть їхню доньку до самої смерти, опікуватимуться нею щодня, щогодини, щомиті. Це була пожертва невідомости, даяння чужій долі, офіра волі Господа. Відтепер вже не батьки розпоряджатимуться життям своєї доньки – над нею матиме владу і волю її чоловік.

Міріам не відала, куди і навіщо ходили батьки – вони не прохопились про те жодним словом. Знали лише Захарія і Єлисавета, бо Ганна та Йоаким посвятили їх у свої плани.

Батько зайшов до будинку і зупинився посеред кімнати. Мати слідувала за ним ніби тінь – вірна, віддана, в усьому згодна. Йоаким довго-довго дивився в очі рідній доньці, а затим раптом урочисто звів руки долонями догори.

– Донечко моя люба, – мовив він і цим негайно нагнав на Міріам жах. – Щойно ми з матір’ю уклали угоду з батьком Йосефа про ваш шлюб. За тиждень мати Йосефа прибуде до Єрусалима і ми урочисто справимо ваші з ним заручини.

Якби зараз під ногами Міріам задвигтіла земля і утворилося глибоке холодне провалля, а над головою загуркотів перун, це не справило б на дівчину такого вражіння, як слова батька. Зараз, цієї самої миті Міріам дізналась, що її долю вже вирішено. Вирішено без неї, без її участи, навіть не спитавши її думки. І це після того, як учора вона при всіх зізналась, що не кохає Йосефа і не збирається ставати йому за дружину. Тож батько просто наплював на неї, злегковажив її почуттями, зневажив її мрії та бажання. Він вчинив так, як чинить господар зі своїм рабом, коли бажає продати його: просто ставить до відома, що вже все вирішено, і добре ще коли ставить до відома. Але ж вона, Міріам, не рабиня. Вона вільна, доросла і може сама розпоряджатися власною долею. Так, вона вірна, любляча донька, вона шанує батьків і віддана Господу, але ж тут справа стосується її особисто. Тому батьки, якщо вони дійсно люблять свою дитину і бажають їй щастя й долі, теж мусять зважати на її думку, на її бажання. Аж виявилось, що з нею ніхто не рахувався – батьки просто зробили все на власний копил.

Міріам була не в силах стояти на ногах – вона втомлено опустилася на підлогу. Їй тремтіли руки, ноги, усе тіло, а в очах пливли темні кола, в той час як голова занурювалась у глевкий туман.

– Як?.. Чому?.. Навіщо?.. – прошепотіла дівчина.

– Йосеф – гарний чоловік. Роботящий, тямущий, кохає тебе. Тому ти станеш йому дружиною. – Заходився пояснювати Йоаким.

– Але я не кохаю Йосефа, батьку. – Мовила пригнічено Міріам.

– Нічого. Кохання прийде згодом. Народяться дітки, збудуєте будинок, буде нормальна сім’я.

– Я не кохаю Йосефа, – повторила дівчина.

– Я твій батько, Міріам! І – клянуся Богом наших батьків! – сам-один вирішуватиму твою долю. Бо ти моя донька, і я, як батько, бажаю тобі щастя. Тому ти, хочеш чи ні, а таки станеш дружиною Йосефа-будівельника, сина Ілії з Віфлеєма.

– Я не кохаю Йосефа! – утретє мовила Міріам і, затуливши обличчя долонями, заплакала.

До неї підскочила мати, присіла поряд, поклала руку дівчині на голову.

– Не плач, доню. Все буде добре, ось побачиш. Ми з батьком зичимо тобі щастя, тому ти мусиш нам коритися. Ти мусиш прийняти наш вибір, бо той Йосеф – славний парубок і буде тобі добрим турботливим чоловіком. Зрозумій це.

– Якщо ви дійсно бажаєте мені щастя, то чому не зважаєте на мою думку, мамо? – запитала Міріам, поглянувши неньці в очі.

– Бо ти ще дитина – юна, недосвідчена, безпорадна. Ти не знаєш життя, Міріам, не розумієшся на людях. А ми, дорослі, краще відаємо, що для тебе буде добре. Ми вболіваємо за тебе, доню, зрозумій це.

– І ви зрозумійте мене, мамо, що я не кохаю Йосефа. Не-ко-ха-ю! І ніколи його не кохала. І не покохаю ніколи. Ми з ним просто друзі. А що він узяв собі до голови, що нібито кохає мене і хоче одружитися, так то його клопіт. Я його не кохаю!

– Покохаєш згодом. – Мовив батько, свердлячи доньку суворим поглядом.

– Так, кохання прийде, обов’язково – я знаю, – погодилась мати.

– Мамо, чому ви з батьком побралися за обопільної згоди і взаємного кохання, а мене хочете заручити з чоловіком, який мені зовсім байдужий? Чому?!

– Бо ми хочемо бачити тебе щасливою.

– Яке може бути щастя в тому, щоби жити з нелюбом?

– У вас з Йосефом з’являться діти і тоді ти зможеш перекинути на них свою любов.

– Я хочу мати дітей від того, кого дійсно люблю! – Заволала раптом Міріам і, схопившись на свої дві, стрімголов вискочила з хати, ледве не збивши батька з ніг.

Ганна, Єлисавета та Захарія провели її здивованими поглядами, а Йоаким кинув навздогін:

– Ти все одно станеш дружиною Йосефа-тектона з Віфлеєма!

– Ні-ко-ли-и! – почулося у відповідь вже знадвору, де зникла Міріам.

Люди у кімнаті спантеличено перезирнулися, проте ніхто не зронив жодного слова. Усім було очевидно: наявний родинний конфлікт, що виник із суперечки батьків та дитини, і як то поведеться далі – одному Богу відомо. Ганна підвелася, сумно усміхнулася й мовила, дивлячись на вхідні двері, де щойно зникла Міріам:



Володимир Сіверський

Відредаговано: 11.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись