Євангеліє від Пантери

Розділ VI

Розділ VІ.

 

Наступного дня Пантера завітав у гості до Йосефа. Юнак виглядав геть зажуреним, і це одразу впало юдею в око. Замість веселого, завжди усміхненого і впевненого юнака перед Йосефом стояв сумний, небалакучий леґінь. Пантера повсякчас про щось думав, був неуважним і явно не бажав сьогодні тренувати товариша. Він байдуже відбивав атаки юдея, не виявляв активности, не помічав похибок друга, не робив жодних зауважень, не давав підказок. І тоді Йосеф не витримав.

– Що сталося, друже? – запитав, уважно приглядаючись до Пантери. – Чому ти сьогодні такий пригнічений?

– Не зважай! – відмахнувся еллін.

– Я хочу знати правду! – наполягав юдей. – Ти не схожий сам на себе, тебе ніби підмінили.

– Позавчора вбили мого товариша. І земляка. Ми разом записувалися до легіону.

– Ух! – Йосеф не стримав своїх емоцій. – Ореста?!

– Ні. Патрокла.

– А хто вбив?

– Ваші вбили.

– Наші?! – Йосеф навіть зблід від несподіванки. – Юдеї?

– Бандити. Вбивці. Зилоти.

– Зилоти?

– Так. Якби ж то хоч у чесному відкритому бою, обличчям до обличчя, меч до меча – я б те зрозумів. А вони вбили його підло, тишком-нишком, кинджалом у спину. Як так можна, Йосефе? Хіба це по-чоловічому?

– Ні. Так не личить чоловікові – бити у спину.

– Патрокл був моїм добрим другом, ще з дитинства, і гарним воїном. А загинув так ганебно, від підлого удару. Я й досі не можу оговтатися… Що я напишу його батькам? Що сина зарізали ніби вівцю? Це ганьба!

Пантера втомлено опустився на лаву, що була вкопана у землю, важко зітхнув, задумливо поглянув на дерев’яний меч у руках юдея. Йосеф перехопив той погляд, негайно збагнув: зараз еллін думає про помсту – душа товариша і одноплемінника волає про відплату.

– Може, то були звичайні грабіжники?

– Ні. Патрокл мав при собі велику суму грошей. Він їх виграв на бігах, бо повертався з іподрому. Якби то були грабіжники, то неодмінно забрали б гроші собі. А вони їх не взяли. Отже, то були вбивці ідейні, месники, їм бридко було доторкатися до грошей елліна… Чи як там по-вашому – гоя, недолюдини.

– Чому ти так кажеш, Пантеро? – В голосі юдея почулися нотки образи.

– А як я маю казати, Йосефе?! – раптом підвищив голос еллін. – Твої одноплемінники вбили мого друга та земляка, який не вчинив їм жодного лиха. Він просто відбуває службу, у вільний час грає на бігах… За що його вбито? Що такого він вчинив, що заслуговував на таку ганебну смерть?

Йосеф раптом згадав, що бачив напередодні Патрокла – саме там, біля іподрому, навіть перекинулися з елліном кількома словами. Тоді юдей небезпідставно запідозрив Патрокла в тому, що саме його кохає Міріам. А потім він стикнувся з Менахемом, сказав, що йде по лікаря для батька, і що перед тим бачив римлянина… Йосеф раптом прикусив варгу: він згадав, як Менахем квапився піти, як за короткий час після того вони поверталися назад разом з Єремією і бачили неподалік іподрому тіло забитого чоловіка, навколо якого згуртувався місцевий люд… Отже, то був Патрокл – вже забитий, з грошима, якими хвалився, що витратить їх на подарунок для коханої… «Невже то справа рук Менахема?» – сяйнула в голові думка. «Невже то я сам направив вбивчу руку зилота у бік елліна? Невже то я винен у смерти Патрокла?» Від цих думок обличчя юдея потемніло: він мав би радіти, що позбувся щасливого суперника і тепер його Міріам напевно вільна, хоча й почуватиметься нещасною від нерозділеного кохання; натомість, Йосеф почувався винним перед Пантерою – він дійсно засмутив свого вірного друга-елліна своїм нерозважливим вчинком. «Господи, прости мені мій гріх!» – мовив юдей подумки і побожно звів очі д’горі. Йому умить схотілося спокутувати той гріх, втішити свого друга, повернути річку Справедливости у її справжнє річище. Тим більше, що тепер він сам почувався неабияк щасливим: Міріам напевно стане йому за дружину, бо так вирішили її батьки; варто зачекати кілька днів і вони справлять заручини – тоді вже ніщо, жодна сила у світі не відбере у нього кохану...

Парубок сів поряд з Пантерою, поклав свій меч на коліна. Він довго думав, перш ніж мовити перше слово; у цих роздумах було все: тривога, сумнів, бажання справедливости, страх перед Божим покаранням, одним словом все, що може турбувати душу чесної і відвертої людини. Зараз на шальках терезів справедливости знаходились рівноцінні речі: з одного боку – його земляки, єдиноплемінники, одновірці, що перетворились на жорстоких безкомпромісних вбивць, з іншого – його друг, язичник Пантера, котрий мав добру душу і справедливе серце, і якому Йосеф дещо заборгував. Перші прагнули крові, війни і соціальних потрясінь. Другий був представником окупаційної влади, яка гарантувала громаді мир та спокій, в обмін на покірність та толеранцію. Голуб’яча душа тектона мала обирати між буквою Закону і примусом сумління, між обов’язком праведного юдея і потребою порядної людини. Вибір був складний, та Йосеф його таки зробив – безмежне кохання додало сил і мудрости.

– Я знаю, де ховаються люди, котрі вбили твого товариша, – мовив Йосеф, дивлячись у простір.

– Знаєш?! – Пантера уп’явся здивованим поглядом в юдея.

– Так. Я був там, серед них.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 11.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись