Євангеліє від Пантери

Розділ ХІІІ

Розділ ХІІІ.

 

Сьогоднішньої ночі, як здається, міцно спав увесь Єрусалим. Спали навіть ті, хто за своїм штибом життя мав би линдати нічними вулицями: волоцюги, злодії, повії, закохані перелюбники. Протягом усього шляху від Південної брами до Антонії Йосеф не зустрів жодної живої душі. Трапились лише двоє песиків, що бігали вулицями та винюхували залишки їжі. Чи й справді сьогодні було щось особливе у природі, чи так склалися зорі, але нині спали усі, навіть охоронці Антонії. Юдею довелося добре постукати у двері фортеці, перш ніж звідти почувся голос:

– Хто там?!

– Я прийшов повідомити про злочин, – гукнув Йосеф. – Один із ваших воїнів сьогодні дезертирував.

– Ми – легіонери Риму! Серед нас немає дезертирів, – почув він у відповідь.

– Зі служби втік легіонер Пантера. Він зрадив присязі, – наполягав Йосеф, не бажаючи полишати це місце не отримавши результатів.

– Дурниці! Пантера зараз міцно спить у касарні.

– Його немає у касарні! Можете перевірити. Він вже далеко від фортеці.

Почулося вищання металевих завіс: відчинилося маленьке віконце у брамі і по той бік забованніли постаті двох чоловіків. Всередині фортечного двору горіли смолоскипи, тож Йосеф побачив обличчя легіонерів – похмурі, сердиті, трохи опухлі від недосипання. Один із чоловік мав шрам, котрий перетинав усю щоку.

– То кажеш, що Пантера втік? – запитав той, що зі шрамом.

– Так, втік.

– А ти звідки знаєш?

– Випадково дізнався. Ваш дезертир розмовляв з одним із місцевих, і я його упізнав. Навіть почув частину їхньої розмови: Пантера сказав, що більше не хоче служити, а воліє розпочати мирне життя.

– Я знаю Пантеру, – заперечив другий легіонер, – він не з таких. Він сміливий і відчайдушний, дарма що молодий. Пантера – вірний воїн августійшого цезаря.

– Тепер вже ні. Він втік! Хочете – шукайте, а ні, то й ні. – З цими словами Йосеф розвернувся і пішов собі геть.

Чатові про щось перебалакали між собою, а тоді один із них гукнув:

– Гей, як тебе звуть?!

Йосеф зупинився і повернувся обличчям до фортеці. Він розмірковував лише мить, перед тим як відповісти.

– Йонатан.

– Будеш свідком, якщо твої слова виявляться правдою?

– Авжеж.

– Де тебе знайти?

– На Храмовій вулиці, – відповів без запинки. – Навпроти міняйлів.

– Гаразд.

Віконце зачинилось і Йосеф залишився сам-один. Він розмірковував лише хвилину – що робити далі, куди йти. Його просто розпирало від безсилої люті: «Кляті язичники! Вас повідомили про злочин, про дезертира, а ви не ймете цьому віри, навіть не чухаєтесь, щоби упіймати втікача». Далі думки юдея прийняли інший напрямок: він почав міркувати, як зупинити втікачів. І ці міркування аж чорніли від ненависти. «Не буде вам життя. Не буде вам і суду. Я сам буду вашим суддею. Одного – на ніж, іншу… віддам друзям. Зрадників треба карати – жорстоко карати, на горло. Не схотіла бути моєю, то станеш всіхнею. Станеш повією, якщо не здохнеш дочасно! У-у-у, клята дівко! Збаламутила мене, спалила мою душу, як же я тебе ненавиджу!»

Тепер Йосеф знав напевно, що саме робитиме: зараз він піде до зилотів – тих, що залишилися живими після нещодавньої різанини, і розповість їм про зраду їхнього Бога, про паплюження віри. І тоді разом із ними кинеться навздогін зрадникам. Гуртом вони впораються з елліном, хай яким він буде вправним кулачним бійцем, хай навіть якщо у нього буде зброя. А з Міріам, котра зрадила свого Господа, порушила Закон і віддалася язичнику, вони поквитаються інакше – по-чоловічому. Йосеф навіть ошкірився від задоволення, уявивши на мить, як вона страждатиме від болю та ганьби, як проситиме пощади і волатиме на допомогу свого коханого, а він, Йосеф, саме цієї миті копатиме ногами бездиханне тіло Пантери. Хоча ні, не так: вони не вбиватимуть елліна; спочатку вони на його очах зґвалтують Міріам, а тоді заріжуть їх обох, та так, щоби вони бачили смерть один одного… Йосеф навіть застогнав від задоволення, уявивши ту картину: сльози дівчини, її відчайдушні крики, кров, безсилля юнака, котрий не зможе порятувати кохану, а тоді їхню загибель. О! Це буде солодко, дуже солодко. Ще ніколи у житті Йосеф не переживав такого задоволення і такої насолоди, яка буде сьогодні вночі. І це буде його помста, не лише за себе особисто, а й за весь свій народ, що знемагає під чоботом іноземців-язичників, за поруганий Закон, за зневаженого Бога.

Будинок, де жили зилоти і де вони час від часу проводили свої збори, був неподалік фортеці. Йосеф кілька разів бував тут, проте радше від цікавости, аніж від щирого бажання долучитися до їхнього повстанського руху. Тектон остаточно зрозумів, що йому не по дорозі з цими людьми: вони вірять у силу насилля, бажають розв’язати масовий терор і залляти усю країну кров’ю. Натомість він, Йосеф, прагнув іншого – миру, спокою, роботи, сім’ї. Проте сьогодні парубок був цілком на боці цих бунтівників – душею і тілом, духом і думками. Зараз він бажав того ж самого, що й вони – повного очищення їхньої землі від язичників, іноплемінників і зрадників. Та спочатку її треба очистити від тих, хто зрадив особисто його, зрадив і принизив. Тому стукав у двері будинку кулаком з відчуттям життєвої необхідности.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 06.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись