Євангеліє від Пантери

Розділ V

Розділ V.

 

Державне замовлення на проведення будівельних робіт – то споконвіку мрія будь-якого тектона. Замовник, володар держави – цар, імператор чи князь – завжди платить майстрам щедро. Адже гроші йдуть з державної скарбниці, котра наповнюється за рахунок обдирливих податків чи трофеїв із загарбаних внаслідок агресії територій. Тут скнарість – поганий стимул для робітників. До того ж, те що замовляє держава, має бути досконалим за красою, оздобою та естетикою. Воно повинно вражати своєю вишуканістю як місцевих жителів, так і прибульців із далеку. А це – додаткова причина щедро оплачувати працю будівельників та майстрів усіх професій. Зодчий, котрий має гарний і стабільний заробіток, не крастиме ані інструменти, ані витратні матеріали.

Отримати держзамовлення мріють усі, хто вміє тримати молоток, кельму, зубило чи сокиру. Немає нічого кращого, аніж працювати на замовлення верховної влади: що більше роботи – то кращі заробітки. Саме тому увесь майстровий люд Юдеї, насамперед Єрусалима, молився за здоров’я царя Ірода і щиро бажав йому довголіття. З часів Соломона не було у цій землі видатнішого володаря, котрий би так дбав про робочий люд. Намірившись повторити і навіть перевершити архітектурні здобутки Давидового сина, Ірод розпочав у своїй державі грандіозне будівництво. Усі сили, усі засоби і наявні кошти було кинуто на реалізацію будівельних проектів. Один по одному у країні повстали Другий Храм, іподром, Царський палац, фортеці Антонія в Єрусалимі, Іродіон на східному кордоні та Масада біля Мертвого моря, храми, синагоги. Самого лише перерахунку архітектурних задумів Ірода Великого досить, аби відчути волю і уявити розмах мислення монарха. Підрахувати ж усі витрати на здійснення амбіційних і практичних задумів царя не вистачить сил у жодного математика.

Йосеф та його батько щедро користувалися з архітектурних задумів правителя Юдеї. Вони брали участь в усіх роботах, що велися в Єрусалимі, насамперед у будівництві Храму. І хоча саму святиню зводили не звичайні майстри, а виключно навчені будівельній справі священики, Ілії та Йосефу вистачило роботи поза межами головного входу. Натомість до спорудження царського палацу та іподрому залучили усіх світських тектонів. Тут жителям Віфлеєма довелося і стіни мурувати, і підлогу каменем вистеляти, і навіть будувати сидіння для глядачів, котрі вболіватимуть за своїх візників. Кожного разу, коли Йосеф з батьком проходили повз іподром, Ілія мимоволі зупинявся. Він довго й уважно вдивлявся у величезну будівлю, потім повертався до сина і урочисто промовляв:

– Хоч це і не Храм, але нашої праці і сил сюди вкладено чимало. Буде про що онукам розповісти.

Після чого так само урочисто рушав далі, в який би бік не йшов, ніби споглядання витвору власних рук враз наповнювало його духом шляхетности.

Натомість, перебуваючи біля Храму чи в самому Храмі Ілія ставав задумливим. Він ніколи не хвалився тим, що теж доклав власних рук і зусиль до реалізації цього задуму Ірода. Не хвалився, бо уважав цю роботу обов’язковою для кожного правовірного юдея. Власну ж участь у царському проекті розглядав як вельми скромну. Одного разу батько таки прохопився:

– Якби ми були священиками, Йосі, то мали б змогу безпосередньо будувати Храм і опоряджувати його всередині. Але ми, синку, занадто дрібні люди для такої роботи – дрібні і світські. Тож усе, на що спромоглися – то звести усі ці підходини.

«Підходинами» Ілія називав зовнішню стіну, складену з величезних кам’яних брил, Жіночий двір та сходи. Сил та праці сюди було вкладено неймовірну кількість, та батько все одно не пишався цим. «Підходини» – то одне, а сам Храм – то геть інше. Щоправда, якось на зауваження Йосефа, що робота зроблена велична, батько мовив таке:

– То лише час вирішить, скільки насправді там величі. Якщо хоча б одна ця західна стіна встоїть супроти руйнівної сили часу та людської дикости, лише тоді я уважатиму, що власного горба гнув тут не дарма.

Ілія навмисне вказав саме на Західну стіну – її він мурував від фундаменту і до самого верху, стіну і кам’яний настил перед нею.

Відтоді Йосеф часто приходив сюди, до стіни, і довго-довго біля неї стояв. Коли батько зводив цю стіну, він був ще малим хлопчиком і не допомагав. Проте тепер, по закінченні робіт, молодик міг оцінити їх справжній розмах. Тут усе було зроблене руками батька: вибрано ґрунт, вирівняно майданчик, вкладено в землю камінні тераси, вкопано у фундамент величезні тесані брили, виведено до неба мур. Йосеф уважно розглядав усе це і міркував, намагався уявити, як тривала ця важка, копітка робота. Іноді Йосеф підходив до стіни, притулявся до неї усим тілом, ніби хотів відчути тепло каменя, доторкався до нього вухом, гейби бажав почути голос кожної брили – чи раптом не відізветься вона голосом батька? Та так і застигав, ніби і сам перетворювався на камінь, ледь торкнувшись муру. Тут усе було досконалим: блоки підігнані один до одного дуже рівно – ніде жодної шпаринки, жодного відхилення чи відступу; навіть лезо ножа не застромиш між блоками – так щільно вони були припасовані один до одного. Не стіна – сама досконалість, викладена умілими руками – руками його батька. Так вона стоятиме тут упродовж століть, ба навіть тисячоліть. Ніщо, ані час, негода чи жорстока й дика руйнівна ворожа рука не зіпсує, не знищить цієї стіни, бо сюди вкладено не лише силу, а й душу майстрів. Тут будівельний розчин зміцнювався солоним людським потом, а рівна поверхня кам’яних блоків полірувалася людськими кривавими мозолями. «Тому це стоятиме вічно, бо я так хочу, і так хоче Господь, наш Бог!» – думав Йосеф щоразу, стоячи біля Західної стіни.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 06.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись