Євангеліє від Пантери

Книга третя. Грішниця. Розділ І.

КНИГА ТРЕТЯ. ГРІШНИЦЯ.

 

Розділ I.

 

Немає більш гармонійної і щасливої родини, ніж та де є діти. Гамір, що лунає в оселі щодня, наповнює її позитивом і життям. Дитячий сміх, який заповнює усі куточки житла, ущільнює його радістю. Сльози, які проливають малюки, нагадують про реальний світ, де веселе й сумне йдуть рука в руку. Навіть сварки та суперечки, що час від часу виникають між батьками, швидко вщухають, коли в оселі сміється чи плаче їхня дитина. Діти – то уособлення гармонії, невидимий зв’язок між дорослими, реле, котре пропускає крізь себе енергетичні потоки обох батьків, мідний дріт між обома живими душами, котрий дорожчий за золото.

Родина Захарії та Єлисавети не була щасливою, та й гармонія тут встановлювалась лише час від часу. За багато років подружнього життя в їхній оселі жодного разу не пролунав дитячий сміх. Не чути було тут і плачу малечі. Все своє життя Захарія і Єлисавета прожили удвох, власне, один для одного. Спроби народити дитину, привести у світ нове життя, котре стане втіхою для батьків, закінчилися нічим. Людські надії, ніби хвилі Середземного моря, розбилися об каміння Божої байдужости. Минули роки, зникла пристрасть, кохання витіснилось взаємною повагою. Проте Єлисавета, навіть досягши віку, коли пізно думати про пологи, не урвала своїх мрій. Надія дати нове життя, привести у цей мінливий гріховний світ нову людину, все ще жевріла в її жіночому серці.

Єлисавета належала до роду Аронова – вона завжди пам’ятала про це, і дуже хотіла продовжити рід свого пращура. Від часів Мойсея і до часу Другого Храму мав існувати нерозривний ланцюг поколінь. Того ж хотів і її чоловік: Захарія пам’ятав про своє шляхетне походження і теж прагнув зберегти святий зв’язок з минулим. Як і усі священики, котрі служили у храмі, Захарія знав історію свого племені. І, відповідно до Божої заповіді, бажав «плодитися і розмножуватися» на славу Господа і нев’янучої слави свого народу.

Захарія належав до Авієвої череди і служив при Храмі відповідно до жеребка, який йому випадав. Читаючи молитви до Господа, чоловік просив милости за увесь свій народ. І разом з тим ніколи не забував про бажання власної родини. Він просив Господа подарувати їм з дружиною щастя батьківства. Благав про коштовний подарунок – сина, котрий стане його первістком і спадкоємцем. Дитина обов’язково успадкує батьківську професію – стане священиком. Людина, котра служить Господу, має від Нього додатковий захист й опіку. А усі прохання і мрії вірного неодмінно збуваються.

Роки текли з неухильністю Йордану, дні і ночі спливали у мінливому чередуванні. Старіючи, Захарія все менше і менше вірив у безмежну силу Господа, бо Він не давав їм з дружиною діточок. А оточуючі – родичі, друзі й сусіди – все більше й більше переконувались у безплідности Єлисавети. Жінку ніхто не засуджував в обличчя, проте в очах оточуючих все потужніше розпалювався вогонь зневажливого співчуття і ледь помітного презирства.

Єлисавета не любила, коли її жаліли – вона була жінкою сильною і вольовою. Єлисавета кохала свого чоловіка, навіть коли між ними спалахували сварки. Непорозуміння чи суперечки виникали з різних причин: брак коштів, зайнятість чоловіка при Храмі, його більша увага до Господа, аніж до дружини. Проте обидвоє знали, що було справжньою причиною суперечок – їм бракувало дитини, того маленького, живого, галасливого, плаксивого створіння, яке єднає батьків і наповнює їхнє життя справжнім змістом. Навіть обісцяне і закаляне, невмите й замурзане немовля здатне подарувати батькам справжню радість, бо сльози і сміх маляти наповнюють будь-яку оселю надією і відчуттям абсолютного щастя. Тоді між подружжям зникають непорозуміння й суперечки, тане туман взаємних образ і недовіри, випаровується оцет підозри і безпричинної дратівливости. Нове життя, котре раптом з’являється в оселі, притлумлює душевний біль і загоює старі психологічні рани. Це нове життя стверджує радість і вдягає у шати надії усіх, та найперше тих двох, котрі це життя створили.

Єлисавета не відала, чому вона неплідна, за які гріхи Господь позбавив її щастя материнства, не дав можливости завагітніти, виносити і народити. Вона часто згадувала прожите життя, свої стосунки з рідними, з чоловіком, з оточуючими. І скільки не згадувала, скільки не напружувала пам’ять, дорікнути собі не могла нічим. Адже завжди була доброю, щедрою і привітною; любила й шанувала своїх батьків, поки ті були живі; зберігала цноту до весілля і вірність у подружньому житті. Усі роки співжиття із Захарією її чоловік був оточений любов’ю, увагою і турботою. Те, чого Єлисавета не могла дати дітям, вона дала йому – своєму єдиному і найкращому чоловіку. Так, іноді сварилися, навіть доводили одне одного до сліз; бувало, що траплялися непорозуміння, палкі суперечки. Але ж потім обов’язково мирилися, власноруч встановлювали в родині гармонію і злагоду. І неодмінно кохалися – шалено, пристрасно, палко – так, ніби це було останньою насолодою в їхньому житті. Єлисавета добре усвідомлювала, що усі ці взаємні гиркання спровоковані одним – відсутністю в домі дітей. І Захарія теж це добре розумів. Тому вони ніколи не тримали в серці гніву та обопільної образи. Бо хоч і не мали спадкоємця, та мусили жити один для одного. Хіба не для цього вони зустрілися? Хіба не для співжиття вони покохали один одного і пов’язали свої долі в один міцний і надійний вузол? Адже сказано в Святому Письмі: відліпиться чоловік від батьків і приліпиться до дружини.

Але відчуття вини, власної тілесної недосконалости і душевної гріховности не полишало Єлисавету. Вона звертала увагу на інших жінок, котрі бавилися з рідними дітьми, і намагалась збагнути Божий задум: чому одним подаровано щастя народити у муках, а інші марнують життя у самотности, компенсуючи це хіба що радістю плотської любови? Чому вона, Єлисавета, котра завжди несита до любощів і може усю ніч насолоджуватися безкінечними хвилями оргазму, не здатна відчути болю і страждань пологів? За що, за який гріх дістався їй цей сумний жереб? Вона б з радістю проміняла усі свої безкінечні пристрасні солодкі ночі кохання на один-єдиний день, аби лише відчути біль від розривів піхви і жахливої кровотечі. Ці страждання для неї були б справжньою насолодою, аби лише наприкінці, у напівсвідомому і геть виснаженому стані почути оте довічне: «У-а! У-а!», яким немовля сповіщає про свою появу, про власні гостини в цьому світі. Єлисавета ладна була б втратити половину своєї крови, аби лише відчути ту солодку мить, коли сповитуха покладе немовля їй на живіт, притулить манюпусенькими вустоньками до соска, де закипає молозиво.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 11.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись