Євангеліє від Пантери

Розділ IV

Розділ IV.

Життя воїна поза службою досить нудне і одноманітне. Зазвичай легіонери витрачають вільний час на сон, гру у кості чи відвідання повій. Останнє потребує коштів і то чималих. Місцеві шльондри не мали жодних пересторог чи упередження до клієнтів, тож здирали з легковажних воїнів цезаря не менше ніж із семітських гендлярів чи скотарів, котрі навідувались до міста із довколишніх поселень та пустель. Тож легіонери завжди і з нетерпінням чекали чергової виплати грошей, аби з легкістю витратити їх на єрусалимських жриць кохання. Надходжень, окрім як із державної скарбниці, воїни не мали. Найбільш меткі та вдалі примудрялися заробляти зайвий гріш у товаришів, проте таке щастя досить мінливе: сьогодні ти виграєш, а взавтра твої гральні кості ляжуть іншим боком до неба – з меншим числом висвердлених дірочок. До того ж, окрім повій легіонери прагнули і більш світських розваг, наприклад, відвідання іподрому. Ревище, котре оточує глядача під час перегляду кінних перегонів, збурює йому кров та породжує в тілі силу-силенну емоцій. Перебування на іподромі викликає не стільки бажання бачити перемогу квадриги, на яку ти поставив власні кошти, скільки відчути запал оточуючих, зануритися у вир нестримної енергії глядацької підтримки чи зневаги. Юрба - несамовита, шалена, спрагла до видовищ – діє магнетично: вона ніби покриває тебе серпанком загального шаленства, занурює у вир емоцій – брутальних, яскравих, невичерпних та виснажуючих. Коли у розпал змагань обабіч тебе з місць підскакують сусіди і закликають богів у поміч, аби ті дарували квадризі перемогу, або ж посилають прокльони на голову суперників – це не може не збуджувати, і ти не можеш залишатися осторонь. Сила та міць юрби безмежна, вона ніби Везувій – виплескує із себе все нові та нові хвилі палаючої магми, що ладна спопелити геть усе навколо. Тому люди приходять до іподрому не стільки заради перемоги, скільки заради того, аби вдихнути, увібрати у себе отой невидимий проте потужній ефір загальнолюдських емоцій, напитатися духом суперництва, сповнитися енергії підтримки чи ненависти до оточуючих. Потуга юрби примножується у стократ – вона ніби атом, котрий починає ділитися, постійно прискорюючись та виділяючи безмежну кількість енергії, перш ніж вибухнути і перетворитися на велетенського опенька, що постає поміж небом та землею. Тому нерідко ця енергія, породжена видовищем змагань та конкуренції, остаточно випаровується лише на вулицях, які ведуть до іподрому, де у сутичках та бійках невдоволені глядачі намагаються позбавитись останку своїх негативних почуттів та помститися більш таланним суперникам, котрі повертаються додому з наповненими гаманцями.
Ще одним способом проводити власне дозвілля для легіонерів було листування з домашніми. Кожен воїн, насамперед новобранці, намагалися поділитися з рідними власними думками та почуттями, розповісти про своє життя й побут. Писали про те, як відбувають службу, з ким товаришують та на що витрачають вільний час та кошти. Найбільш чуттєвим та інтимним було висловлення почуттів любові та поваги до рідних батьків. Легіонери цікавились здоров’ям родичів, турбувались про їхні статки, обіцяли надати матеріальну допомогу. Єдине чого ніколи не було у листах – то це обіцянки відвідати рідних, обійняти батька, поцілувати матір. Служба в легіоні ніби ув'язнення: одного разу підписавши контракт і склавши присягу на вірність цезарю, воїн добровільно прирікав себе на багаторічну розлуку з рідними. У легіоні не давали відпусток, бо то була одна велика армійська родина. Щастя, коли воїн проходив службу десь неподалік від рідного кишла – тоді родичі, принаймні, мали змогу провідати його, побачитись, особисто поспілкуватись. В іншому випадку єдиним і не завжди надійним способом комунікації було листування. На дерев'яних дощечках можна було висловити усе що ти бажав і відчував, і що дозволяла військова таємниця.
Пантера написав першого листа додому за кілька тижнів після прибуття до Антонії. Цей час пішов на те, аби призвичаїтися до нових умов, увійти у ритм служби, підлаштуватися під режим чергування на башті чи біля брами. Писав свого листа увечері, після караулу, відвідавши терми і добре повечерявши. Писав розлого, давши волю емоціям, щиро виливаючи на дерев’яну дощечку усі свої враження від побаченого і почутого. Пантера розповів як разом з товаришами дістався морем до Палестини, а вже тут у складі сформованої когорти вирушив до Єрусалима. Тож тепер його життя перетворилося на нудну щоденну караульну службу під пекучими променями палестинського сонця.
Коли еллін дописав останню букву, то ще раз уважно перечитав написане. Ніби нічого зайвого, все як слід – і військових таємниць не виказав, і разом з тим цікаво розповів про власний побут. Тепер залишалось лише відправити листа до Греції та запастись терплячістю – відповідь з дому прийде ген-ген не скоро.
Перед тим як вкластися спати Пантера майже годину спілкувався із земляками – Орестом та Патроклом. Випало так, що сьогодні парубки одночасно змінилися з караулу, тож могли поспілкуватися уволю, лежачи на нарах, а не стоячи у наряді. Розмова швидко набрало інтимно-чутливого забарвлення: юнаки почали згадувати батьківщину, рідні домівки, батьків, братів та сестер. Відчуття відірваности від рідної землі та богів наповнило душі юнаків невимовним щемом та тугою. Чужомовне, вороже оточення, інша культура та звичаї завжди загострюють відчуття любові до батьківщини, туги за рідними ланами та лісами, вияскравлють справжнє ставлення до того, що раніше здавалося звичним, буденним та нецікавим. Лише опинившись за тисячу миль від рідного порогу, вдихнувши ніздрями чуже повітря та наповнивши вуха какофонією незрозумілих звуків мови тубільців, ти починаєш по-справжньому розуміти цінність і вагу батьківщини. Адже там все – від запаху гіркувато-солоної води у порту до смороду козячих кізяків на каменистих вулицях – просочене цією самою батьківщиною. Там ти виріс, саме там минуло твоє юне життя, тому усе що бачили твої очі і чули вуха, усе що вбирали у себе твої ніздрі – усе те сповнене незбагненного, непояснюваного рідства. Там, вдома, геть усе пахне молоком та медом, навіть якщо це свіжі котяхи з-під вівці чи застояна затхла вода у старому ставку.
Парубки довго гомоніли, згадуючи порт Пірея, батьків, власні пригоди та мрії. Навіть коли у касарні згасли вогники масляних світильників, ніби то триголовий Цербер злизав полум’я з гнотів, розмова юнаків не вщухала. Збоку могло здатися, що ці хлопці зустрілися після тривалої розлуки, тож гомонять, так ніби прагнуть компенсувати багатолітній розрив. Насправді ж вони просто поринули думками у минуле, скинувши із себе бодай на мить, на кілька годин, шагреневу шкіру дорослого військового життя. І тепер, залишившись у ніжних мантіях юнацької анатомії, поринули думками у колишнє, і уволю тішаться у теплих хвилях річки Лето, що вміє скорочувати час і простір.
Мимоволі розмова від минулого звернула і у майбуття. Першим про це прохопився Патрокл, в житті якого драхми та сестерції мали значне місце.
– Ось настягаю грошей за час служби, вийду на ветерани – отоді і заживу по-справжньому. Зберу вас до себе, засмажимо на багатті молоде козеня, вип’ємо вина і, як оце ми зараз, згадуватимемо нашу службу. – Мовив мрійливо і задоволено, передчуваючи події, що стануться невідь-коли.
– Ми ще й служби не бачили як слід, а ти вже загадуєш наперідь, – мовив серйозно Пантера.
– Все вірно. У нас усе попереду, тож запасайтеся терплячістю. – Висловив оптимістичне сподівання Патрокл.
– А от м... м... Мене щиро тішить те, що у нас н... н... не буде т... т... тих осоружних виснажливих п... Походів. – Долучився Орест. – Як згадаю т... т... Той наш перший марш, то аж д.... д... Дрижаки по тілу: йдеш безупинно, а т... т... Тоді рови б’єш, вали сиплеш, і після всього ще й у к.... к... Караул тебе ставлять. Не служба – мука!
– Так, весела була мандрівка, – усміхнувся Пантера і мимоволі поглянув на власну долоню.
Парубки глипнули у дві пари очей на руку товариша, згадавши як той відчайдушно і жорстоко боровся з підступним сном. Поведінка молодого легіонера тоді вразила багатьох, а розголос про самокатувальника розійшовся поміж усі когорти. Тоді ніхто не жартував з новобранця, радше навпаки – легіонери поглядали на молодого елліна з повагою і поміж себе називали спадкоємцем Муція Сцеволи.
Якусь мить усі німотіли, а тоді Орест мовив:
– Як ви гадаєте, ми тут н... н... надовго з... з... Застрягли?
– Та чи тобі не все одно? – буркнув у відповідь Патрокл. – Сам же тішишся з того, що у нас віднині не буде маршів та походів.
– Воно то так і є. Та т... т... Тільки прожити двадцять років у цій дірі мені зовсім не хочеться.
– Нічого собі діра! Тут населення більше ніж у нашому Піреї. – Пантера навіть руками розвів від подиву.
– Навколо с... с... Самі лише чужинці. Н... н... нудно. Хочеться т... т.. Туди, де є елліни. Хочу сходити до т... т... Театру, побачити виставу, п... п... Почути рідну музику. Бо тут нудьга! Хочу п... п... Побачити море, кораблі, вдихнути м... м... Морського повітря, почути п... п... Плескіт хвиль... Тут сама лише п... п... Пустеля навколо. Т... Т... Та пекуче сонце. Нудно!
Слова Ореста справили дещо гнітюче враження: після спогадів про сонячний Пірей, велелюдний галасливий порт, печену на вогні рибу, юнацькі вуличні бійки, парубкам важко було усвідомити, що найближчі двадцять років вони будуть геть позбавлені усього цього. Жити вдалечині від моря, щодня ковтати пил Єрусалиму та підставляти власні ланіти під пекучі промені палестинського сонця було справжнім випробуванням. Ностальгія за рідною домівкою може виявитися значно небезпечнішою хворобою аніж нежить, розлад шлунку чи пістряк. Ця хвороба вражає найнезахищеніший орган людини – її душу, тож вилікувати хворого не легко. Попри темряву, що затопила касарню, було видно сум на обличчях юнаків – навіть не видно, він відчувався на рівні енергії. Кожен з них на мить – лише на одну єдину мить – уявив, що таке двадцять років одноманітного життя у цій місцевості. Термін був навіть більший від віку самих юнаків, тож вмістити його у свідомість людини було вкрай складно. Двадцять років, понад сім тисяч днів, більше ста сімдесяти п’яти тисяч годин, що змінюватимуть одне одну із невблаганною одноманітністю. Східне сонце пектиме голови і тіла легіонерів, сухе повітря Палестини щомиті наповнюватиме їхні легені, а воїни цезаря – уродженці благословенної Еллади – з дня у день тягтимуть шкарубку шкіряну лямку військової служби. Вони будуть ніби загнуздані коні, гейби заярмлені воли: позбавлені волі і свободи вибору, щоденно механічно виконуватимуть свої службові обов’язки, охоронятимуть Антонію і підтримуватимуть порядок і лад у столиці підконтрольної Риму Юдеї.
Першим наважився прогнати сумні думки геть Пантера. Він обвів товаришів задумливим поглядом і прорік:
– А мені здається, що кожен із нас тут знайде для себе особисту втіху. От, наприклад, ти, Оресте, матимеш звільнення від маршів та походів. А ти, Патрокле, відшукаєш для себе можливість заробляти. Тут є царський іподром, тож матимеш змогу витрачатися або отримувати зиск – то вже як пощастить.
Парубки перезирнулися і Патрокл раптом парирував:
– Друже, а яку втіху матимеш тут ти?
Пантера думав не довго – так, ніби відповідь вже давно висіла йому на язиці. Мовив ніби відрізав, гейби відтяв те потаємне й особисте, що завжди тиснуло йому на груди і не вміщалося в юній душі.
– А я шукатиму тут бога. Свого Бога!
***
В армії увага до новачків завжди особлива. Їх не лише навчають мистецтву війни, а й намагаються перетворити на досконалий механізм для вбивства, наповнити серця юнаків сміливістю, а тіла – бойовим духом. Молодь треба не просто позбавити спогадів про спокійне мирське життя – їх треба перетворити на справжніх чоловіків, інкорпорувати у військову громаду, навчити думати про товаришів і бути повсякчас готовими до захисту бойових побратимів. Затинання Ореста, викликане давнішнім переляком, старших легіонерів дратувало. Воно було ніби постійним нагадуванням про те, що серед них є людина, котра дозволила собі злякатись. Як саме цей молодий воїн поводитиме себе надалі, у випадку справжньої небезпеки, ніхто не знав. І байдуже, що переляк юнака був викликаний зустріччю з потойбічними силами. Важливим було те, який слід у душі парубка залишило те неочікуване спіткання, чи можна його звідти витравити, чи воно так і ятритиме її надалі. Страх Ореста перед усілякими привидами був очевидним для всіх. Не можна сказати, щоби окрім Ореста більше ніхто з легіонерів не боявся потойбічних сил – то було цілком нормально. Проте в Ореста навіть найменші розмови про існування позаземних істот, повстання мертвяків та іншої нечисти викликало справжню паніку, і це не могло не дивувати його оточення. Еллін направду був сміливим легіонером і міг без роздумів кинутися в бій – за імператора, за товаришів. Тим дивовижнішою була його поведінка і його острахи. Хоча товариші по центурії і знали історію Ореста – звідки саме з’явилися страхи, – але сприйняти того не могли. Ні, воїн імператора не мав права боятися різних безплотних духів та всіляких безтілесних істот – йому це було заборонено його професією. Є боги-олімпійці, тож варто просто молитися їм, просити заступництва і сил, не варто жахатися мертвих та безтілесних істот.
Одного разу товариші вирішили розіграти Ореста, поставивши за мету – позбавити його усіх наявних страхів. Спосіб для цього обрали не найкращий: кілька воїнів вдягли на себе білі довгі туніки і залізли на плечі своїх товаришів. Так з’явилися високі – понад два метри – істоти, котрі мало не упиралися потилицями у стелю казарми. Перед цим легіонери вимастили свої обличчя, руки й ноги олією, і зверху посипали шкіру борошном. Тепер чоловіки дійсно нагадували мертвяків: довготелесі, геть вибілені, в довгих білих туніках – проти ночі таких злякається хто завгодно.
Після денного чергування Орест влігся спати заранше. У касарні горіло кілька світильників, щоби легіонери завжди мали можливість безпомилково вийти до вітру. Тиша панувала у приміщенні – її порушувало лише сопіння та храп окремих легіонерів. Зненацька до приміщення впливло троє довготелесих білих фігур. Вони рухались повільно, хитаючи довгими тулубами, а від їхніх тіл прискало сяйвом світильників.
Окрім Ореста у кімнаті перебувало ще двоє легіонерів. Вони також змінилися з караулу і спокійнісінько спали на сусідніх лежаках. На раптову появу примар ніхто не відреагував, кімнатою пливло рівне безтурботне хропіння. Високі фігури наблизились до лежака Ореста і зупинились: вони випростали у бік сплячого вибілені руки і монотонно вигукували, ніби актори у театрі:
– Прокинься! Прокинься, Оресте! Ми прийшли по тебе, чуєш!
Голоси чоловіків сягнули слуху сплячого елліна: повіки легіонера стріпнулися – раз, удруге, – і він раптом розплющив очі. Кілька секунд юнак безтямно дивився на білих примар, що нависали над його ліжницею, допоки його свідомість поверталася із мороку сну. Та раптом…
Орест голосно заволав і підскочив на ліжку. Його очі були широко розплющені від переляку, а обличчя умить побіліло і стало схожим на вибілені обличчя жартунів. Орест бачив якихось потвор, котрі простягали до нього свої білі руки, чув їхні голоси. В одну мить у свідомости юнака спливла та давня драматична історія, коли їхній корабель зустрівся з «летючим кіпріотом». Поривно у пам’яті легіонера постало громаддя вітрильника, який стрімко нісся їм назустріч, біла постать самотнього хлопчика у трюмі, коли корабель-привид пронизав, прохромив їхню галеру наскрізь. Спогади про той трагічний день наповнили тіло Ореста стрімкою рішучістю і неабиякою силою, бажанням якомога швидше позбавитися загрози. Юнак раптом з усих сил пхнув від себе одну мару, що була найближче. Та похилилась назад і раптом із гуркотом впала. Почувся болісний стогін і груба солдатська лайка. Тим часом переляканий Орест щосили штовхнув і другу мару, яка простягала до нього свої руки і волала:
– Прокинься! Я йду до тебе…
Вона також із гуркотом завалилася на підлогу. Та цього разу замість вульгарної лайки почувся гучний регіт задоволених витівкою чоловіків. Лише третя мара стовбичила осторонь – німотно і непорушно, оскільки легіонер, котрий сидів на плечах свого товариша, тепер в усі очі дивився на повалених розпластаних долі товаришів.
Поряд вибухнув голосний сміх: легіонери, котрі спали на нарах, розбуджені голосами та гуркотом, з цікавістю спостерігали за виставою. Вони швидко збагнули, що то відбувається навчання молодого воїна сміливости, і не могли стримати власних емоцій. Їхній регіт повернув Ореста до тями: юнак роззирнувся - ніхто із його товаришів по касарні не виказував ані найменших ознак страху; навпаки, те що відбувалося, викликало відвертий сміх, отже воно не мало жодної загрози. До того ж, обидва привиди, котрих відштовхнув Орест, і які загриміли на підлогу, зазнали несподіваних метаморфоз: з-під довгих білих тунік повилазили цілком земні люди – його бойові товариші, і тепер реготали, качаючись по долівці.
– Герой! – Втирав сльози один із жартівників, корчачись від сміху на підлозі. – Ну, справжній герой... Геракл... Геркулес... Здолав лернейську гідру... Зборов немейського лева.
Кпини сипались на Ореста зусібіч – гіркі, солоні, образливі. Та на диво вони виводили елліна зі стану шоку, повертали юнака у реальний світ, де жили звичайні люди і де не було привидів та потойбічних потвор. Орест поволі заспокоювався, широко розплющеними очима спостерігаючи за товаришами. Аж раптом різко сів на ліжку – видко, від пережитого переляку ноги зовсім не тримали його.
– Тупаки! Ідіоти! Телепні! – вигукнув він, переводячи дух. – Не вигадали нічого кращого?
Легіонери у відповідь хихотіли, тримаючись за черева. Ті, хто впав, навіть не намагалися підвестися з підлоги. А ті, що лежали на лежаках, нині сиділи і реготали, заходилися від душі. На голосний сміх до касарні почали зазирати воїни з інших центурій – усім кортіло дізнатися, що тут відбулося. Розповідь щиро потішила усіх, викликала додатковий сміх та бажання покепкувати над молодим воїном.
– То як воно, Оресте, позбавився своїх жахів? – Поцікавився один із легіонерів. – Зрозумів тепер, що привидів насправді не існує, а є люди – звичайні перевдягнені люди.
– Та пішов ти! – гаркнув на нього Орест, похмуро позираючи на лежачих долі жартівників, котрі мали побілені руки та мордяки.
Поволі жартівливий запал вщухав, а чоловіки заспокоювались, втішені тим, що влаштували проти ночі непогану розвагу. Навіть сам Орест поволі заспокоювався – він дослухався до того, як уповільнюється биття його серця, і щиро дивувався: як воно взагалі з переляку не вистрибнуло через рота.
Ця історія мала несподівані наслідки: після пережитого шоку Орест перестав затинатися. Відтепер його мова була жвавою і рівною, і вже ніщо не нагадувало про ту жахливу ніч, коли їхній вітрильник мало не зіштовхнувся з «летючим кіпріотом".



Володимир Сіверський

Відредаговано: 06.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись