Вбити дотиком

Розділ Чотирнадцятий | Порізи

Спершу я почула власне дихання. Спокійне, розмірене, ніби хвилі, що тихенько хлюпають на морі. Все тіло ніби скам'яніло, я готувалася до того, що знову відчую страшний біль, але він все не приходив. Я померла? Але тут я знову відчула, що хтось легко торкається до мене, але не скрикує, не намагається якнайскоріше відійти на безпечну відстань, а погладжує руку рівномірними рухами.

Я розплющила очі занадто різко і поглядом вп'ялася в Джейса, що сидів поруч. Верхні ґудзики його форми були розстібнуті, ніби тут було жарко, але по білому приміщенню гуляв холодний вітерець, що потрапляв сюди з відчиненої квартирки, розганяючи нудотливий запах ліків. Хлопець сковтнув та стиснув губи.

— Як ти себе почуваєш?

Я скривилася в посмішці, що аж ніяк не була притаманна мені. Але на іншу я не була здатна. Тільки криві усмішки лишилися в мені.

— Я себе, краще сказати, не відчуваю. Зате болю немає.

«Ти зброя, Адаміно. Сильна та покірна зброя».

Я сковтнула слину та провела язиком по сухих губах. Хотілося пити, проте я лежала, не наважуючись поворухнутися.

Джейс заплющив очі та притулився спиною до спинки стільця.

— Це знеболювальне на травах. В Еурелі живе знайома знахарка, я попросив у неї трохи. Тут би тобі не видали.

Знеболювальне? Чудово. Зі знеболювальним можна жити. Стишувати ним напади болю.

— Чому ж раніше до неї не сходив? Тоді, коли я мучилася від болю?

Джейс стенув плечима, ніби цим міг все пояснити. Але я не розуміла. Хотів, щоб я мучилася? Тоді чому розводив діалоги про те, що мені так не жити й що він може мені допомогти?

— Я мав пересвідчитися, що ти сама не впораєшся. Насправді я не збираюся тобі увесь час давати знеболювальне. Все ж, цей біль — частина тебе. Тобі треба прийняти це. Прийняти біль, а, значить, і себе.

На моїх устах з'явилася гірка посмішка, яку мені доводилося тримати кілька секунд з допомогою величезних зусиль. Мені здавалося, що я стала каменюкою. Або була притиснута нею.

— І як мені цьому навчитися? Просто терпіти? Це вже пройдений варіант, Джейсе. Ти сам мене від нього відмовляв.

Останнє речення прозвучало геть вимучено, наче я не була впевнена в словах, що вимовляю. Біла стеля стала прихистком для мого погляду, і я увесь час дивувалася, що ми тут геть самі. Чи, може, тут десь є камери? Тоді чому Джейс так безстрашно говорить про те, що дістав заборонене знеболювальне ще й для мене — людини, що має носити в собі біль, як чаша з вином? Або з кров'ю, неважливо.

— Так, як цьому навчився я. У бою часто поводиться витримувати це неприємне відчуття.

Я поглянула на Джейса, наче він пожартував, а я не знала, чи варто сміятися. Але він теж не сміявся. Більш того — його обличчя, його миле личко, що взагалі не асоціюється з лицем суворого солдата, охоронця, стража, було абсолютно спокійним, наче водна гладь. Його очі — океани, Адаміно.

«Ти зброя, Адаміно. Сильна та покірна зброя».

— Ти хочеш навчити мене виживання в умовах бойових дій?

— Майже. Я думав навчити тебе самооборони. Це краще, ніж страждати від раптових візитів лікарів, які з радістю переріжуть тобі горлянку.

— Він не намагався перерізати мені горлянку, — запротестувала я, але зупинилася саме в той момент, коли зрозуміла, що виправдовуватися або виправдовувати містера Адлера марно. Я дійсно гадки не мала, що він намагався зробити та які мав плани. Я не розуміла. Але тепер згадка про лікаря приносила лише болючі спогади про очищення. Мій катарсис. Очищення через споглядання, співчуття. Найвищий ступінь трагізму. А всі трагедії закінчуються смертю.

— Авжеж. Цього разу я удам, що дійсно повірю тобі, але більше ніяких відвідувачів.

— Як він там опинився? Чому прийшов? І взагалі, де ти був?

Джейс стиснув щелепу, що я навіть уявила, як чую тріск кісток. Мені дуже хотілося заплющити очі та знову поринути в небуття. Але я не могла. Сама собі не дозволяла знову заганяти себе. Ти повинна бути сильною, Адаміно. Щоб вирватися. Щоб стати пташкою. А ти обов'язково повинна стати пташкою, обов'язково.

— Мене викликав Чарльз. Завдання. Я ж був в Еурелі. Я гадав, що тебе захистить хтось інший. Взагалі дивно. В головному корпусі тисячі військових. На кожному кроці. Він просто не міг пройти непоміченим.

— Нікого не було, — буркнула я собі під ніс, — коли він тягнув мене до сходів, на шляху нікого не було. Порожній коридор.

Джейс спохмурнів, між брів у нього залягла глибока зморшка, яка з'являлася в нього тоді, коли він напружено думав. Над усім й одразу.

— Ти маєш якісь думки щодо цього?

Він стрепенувся, натиснув пальцями на очі й зіщулився.

— Ні, нічого. Але тепер все буде добре. Я поговорю з Чарльзом щодо цього випадку, обіцяю.

— Він хіба ще не знає?

Джейс стенув плечима, постукав пальцями по тумбочці, на якій щось стояло в маленькій чорній баночці, прикусив губу та відвів погляд убік.

— Напевно, ні. Він би зреагував. Ти ж...важлива для нього. Він би не спустив це з рук, але тиша.

— Я хочу встати, — прошепотіла я і поворухнулася. Скам'яніле тіло ледве-ледве слухалося мене. Здавалося, ще сантиметр — і я впаду на холодну кахельну підлогу під ноги Джейку або прямо на нього. Хлопець заперечливо хитнув головою, примружив очі. — Джейсе, допоможи мені. Я хочу встати, — вперто повторила я. Невідоме мені досі почуття голками кололи кінчики пальців. Тільки зараз я помітила, що не можу рухати лівою рукою, перев'язану бинтом кілька разів. Білосніжність бинту була стерта моєю кров'ю.

— Ти розумієш таке слово як «заборона»? Гадаєш, тебе просто так тут тримають? — риси обличчя Джейса загострилися, очі перетворилися зі спокійного моря в бурхливий океан. — Ти ще знадобишся, Адаміно.

«Ти зброя, Адаміно. Сильна та покірна зброя».

Я сіпнулася вперед, вп'ялася тривожним поглядом в нього, наче тільки він мав усі відповіді на запитання.

— Кому? Кому, Джейсе? Кому я знадоблюся? — мої уста шепотіли слова, звуки, але, здавалося, все було марно: вони втягувалися в якусь іншу реальність. Джейс їх не чув.

— Запитаєш це у Чарльза, не в мене. Він обов'язково тут скоро з'явиться.

Ці слова, наче чорні метелики, пурхали в повітрі, коли він пішов. Повітря наповнилося порожнечею, разом з нею проникало в мої легені й розчинялося в тілі. Назавжди. Теплими дотиками темряви ковзало по артеріях та венах всередині, отруюючи примарне світло, — а воно було таки примарним.

Пташка. Чому ви так назвали мене, містере Адлере? Що ви побачили? Не кажіть, що беземоційну дівчину. Її ніколи не існували. Може, ви бачили примару мене самої? Може, я й досі блукаю порожніми коридорами божевільні, а ви бачили мене щоразу, коли дивилися на плями крові на подушці, коли я вдарилася об одвірок? Чому ви прийшли за мною? Чому відпустили, вбили стару Адаміну, видали її повстанцям, аби ті викрали? Чому спопелили мовчазну Адаміну-пташку? Щоб з попелу воскресло щось нове? Але що, містере Адлере? Зброя, про яку ви мені казали? Тоді чому ви повернулися? Щоб потрапити мені під руку? Щоб відчути мій холодний дотик на своїй сонній артерії? Ви наражали себе на смерть, містере Адлере. А смерть холодна, як зимова ніч.

— Ти мала стати іншою, Адаміно, — я дивилася на саму себе у дзеркалі. Примарно-сірі стіни навколо змивалися дощем, який крапав на мене, вдарявся об мою шкіру, по якій одразу проходили хвилі, наче вона була нічим іншим, як водою. Чорнильні ниточки вен сіткою звивалися по моєму тілу. Страшне прокляття.

«Ти ось цими пальцями можеш вирішувати долю людини».

Мій дар вбивати. Обрізати долю. Нитку, що спряли Мойри. Хоча не маю на це жодного права.

Зображення в дзеркалі розплющило очі, і я знову почула:

— Ти мала стати іншою, Адаміно.

— Іншою?

Голос не поспішав відповідати, а я не зводила очей із дзеркала.

— Так, іншою, геть інакшою.

— Якою?

— Мертвою. Або невблаганною. Вони хотіли тебе вбити, Адаміно. Ти знаєш про це, але не допускаєш цю думку. Гадаєш, від цього тобі стане краще, легше, спокійніше.

Я спохмурніла, зціпила зуби та ступила крок.

— Це ніхто не довів.

— Авжеж. Повстанці, які виникли нізвідки. Ніхто їх не бачив, не чув. Вмовляння, щоб ти погодилася на експеримент. А коли ти не загинула, вони віддали тебе сюди. Прекрасна зброя для жахливих людей. І чому ти досі жива — загадка, яку їм варто розв'язати. Якщо ти не померла, то, можливо, є інші, які не помруть.

«Ти ж знаєш, ми не хотіли, щоб все вийшло ось так. Ми всі сподівалися на інший результат. Але його змінила ти».

«Тоді який повинен був бути результат?»

Який результат, містере Адлере? Невже моя смерть? Тоді чому ви повернулися? Щоб завершити почате?

— Звідки ти все знаєш? Хто «інші»?

Мій голос рикошетом відбився від стін, якоюсь какофонією вдарив у вуха. Моє зображення усміхнулося. Дурна дитина. Дурна ти, Адаміно, до безмежності дурна.

— Це твої загадки, і тобі їх розв'язувати. Не заплутайся в тенетах, що страшніші за ці загадки.

Її усмішка нагадала мені поблажливу усмішку Чеширського Кота, якого я пам'ятала ще з розповідей мами.

«Кассандра сучасності», — невдоволено гмикнула я собі в думках.

Перед очима все в одну секунду змилося дощем, я зіщулилася та відчула знайому важкість у тілі, від якої я не могла втекти. Але з нею я могла впоратися. А біль, що блукав мною, ніколи не давав мені шансу перемогти. Його перемога була швидкою, як і моя поразка.

Сон.

Просто дурний сон, плід моєї уяви, який захотів зіграти зі мною. Авжеж. Зіграти. Розповісти правду? Яку правду? Може, підштовхнути мене, щоб я зібралася, відкинула все те, що було зі мною й просто подумала. Адже це все правда. Повстанці, що викрали мене, з'явились нізвідки. Містер Адлер пропустив їх, аби злякати мене? Навіщо? Я злякалася. Погодилася на експеримент заради одного — помста. Помста за біль, за страх. Навіть не помста повстанцям — містеру Адлеру. Він мене зробив такою. Через нього я страждала й усвідомлювала це. Проте не зізнавалася. Божевільня — не найкраще місце для зізнань.

«Ти мала стати іншою, Адаміно».

Наскільки іншою? Сильнішою? Розумнішою? Чи, може, те, що я така, а не інша, й привело мене сюди? Але тоді яка я?

Я поворухнулася, розплющила очі та підвелася, опираючись на ліву руку. Яскраве світло від лампи випалювало мені очі, я опустила погляд та скинула ноги з ліжка. Мене таки перевдягли. Без відчуття болю, що хвилями ударялося об моє тіло, було навіть якось незвично, але я наказала собі не звикати. Дія знеболювального пройде, біль повернеться. Я не хочу звикати до нього знову й знову, проходити шлях прийняття його кожного разу. Він та моя кров змішалися, стали однією рідиною, що не дає мені померти.

Але я все одно помру.

Я почекала, поки відновиться дихання та пульс прийде в норму. Голова боліла, все намагалося від мене втекти кудись далеко. Ти маєш встати, Адаміно, або залишишся на цьому ліжку назавжди. Про тебе всі забудуть. Раніше про тебе пам'ятав містер Адлер, а тепер, згадуючи тебе, він пам'ятатиме тільки про твій холодний дотик до його сонної артерії. Він тебе поранив, а ти цього навіть одразу й не відчула.

Ноги торкнулися кахельної підлоги, я вчепилася пальцями в стілець, де сидів Джейс, що кісточки пальців побіліли. Дихання знову збилося, я відчула, як щось гаряче обпалило шкіру руки та стекло вниз, до ліктя, а потім й до зап'ястя, падаючи на підлогу кривавими краплями. Йди, Адаміно, йди вперед маленькими кроками. Ти впораєшся або не впораєшся — не важливо. Головне, що ти не лежиш на ліжку і не мариш, не дивишся дурні сни та не мучаєш себе здогадками, від яких нудить.

Я відчинила двері, в обличчя вдарило холодне повітря, наче я була десь у підземеллі. З сьомого поверху спустилася у підземелля. По оголених руках пробіглися сирітки, я зіщулилася та прочинила двері ширше. Тут точно має бути хтось. Тут мають бути лікарі. Не Джейс же мені пов'язку накладав.

— Міс? — ще здалеку, примарною тінню поспішаючи до мене, вигукнула жіночка. Її худорлява постать маячила в коридорі, переливалася світлом від ламп. На підлозі гарним візерунком блищала плитка, стіни вдаряли в очі своєю білосніжністю, я мружилася, намагалася відкараскатися від неприємного відчуття витікаючої через рану крові, і мені раптово так захотілося відчути той біль, щоб зрозуміти, що я не померла. Тут було в тисячі разів краще, ніж у божевільні. Я майже бачила, як мільйони голодних очей видивляються на мене зі стін, яскравих світильників, плачуть від кожного мого кроку.

Худорлява постать, наче та смерть, мигцем опинилася біля мене.

— Міс, — її блакитні очі зблиснули холодним блиском, від неї пахло випічкою, яку я куштувала на сніданку з Чарльзом, але цей запах різко перебивався металічним запахом крові. Мабуть, моєї. — Вам не можна вставати.

— В мене пов'язка ослабла. Кров тече, — хрипким, трохи холодним та геть бездушним голосом сказала я. Жіночка окинула мою руку скептичним поглядом, ковзнула по моєму обличчю, а потім вигукнула:

— То, певно, містер Тейвас послабив.

— Містер Тейвас? — повторила я пошепки, та жіночка мене не почула. Вона щось почала говорити, але слова вислизали, паче пісок через пальці. — А мені можна повернутися до своєї кімнати? Я відлежатися можу й там, — трохи голосніше додала я, безцеремонно перебиваючи балакучу мадам. Вона насупилася, що брови в неї наче склеїлися в одну лінію, а потім зволила відповісти:

— Я запитаю.

Жіночка потягла мене назад в кімнату, всадовила на ліжко та, усівшись на стілець Джейса (о світе, з яких пір він став власністю Джейса?) почала знімати з моєї руки промоклу кров'ю пов'язку. Неприємні доторки гумових рукавичок змушували мене думати про щось інше, я намагалася не дивитися на кров, бо знала, що мені стане погано. Вона швидким рухом ноги відсунула кошик для сміття з-за тумбочки та викинула туди закривавлені бинти. Рука виглядала жахливо — і це я побачила лише кинувши мимовільний погляд в сторону. Вся в кривавих розрізах, що разом з чорнющими випуклими венами мали досить страхітливий вигляд. Але жіночка, певно, вже не вперше бачила це, а тому й не кривилася, і в думках я її вже назвала панною Балаболкою, тому що вона без перестанку щось говорила, здається, щось навіть прибріхувала, але заповнювала мовчазну порожнечу своїм тонким голосом, наче хтось грав на скрипці доволі невміло. Мені навіть здалося, що вона так швидко та багато говорить не тому, що їй конче треба розвеселити мене, сказати щось мені, а говорила вона до себе, заспокоювала себе. Вона боїться мене. Я подумки всміхнулася. От же ж новина.

Пані Балаболка затягнула бинт на моїй руці, ще раз скептично оглянула свою роботу, а тоді підвелася.

— Вам варто відпочити, міс Меллорі, — сказала вона, протяжно видихаючи. Я опустила голову, відчуваючи, я насправді була знесилена, але відпочити я не хотіла. Боялася знову втопитися у власних думках.

— Ви не забудьте запитати за кімнату, — нагадала я, ніби її попередня фраза зовсім не стосувалася мене.

— Авжеж, — коротко відповіла вона, сховала руки в кишенях білого халата та зникла за дверима, а разом з нею і запах випічки. Я видихнула та знову встала на ноги. Вони вже не дрижали так, як першого разу, але слабкість була відчутною. Виходити в коридор марна справа — там на мене може чатувати пані Балаболка або ще навіть хто й гірше. Вікна тут завбачливо не було. Мабуть, бояться, що я можу втекти. Значить, я на одному з нижніх поверхів. Або вони просто ще за два тижні мого перебування тут не зрозуміли, що тікати мені нікуди.

— Тобі дозволили вставати з ліжка? — я ледь не підстрибнула від несподіванки, коли почула голос Чарльза. Прокляті двері, чому вони не риплять, коли хтось входить?

— Чарльзе? — я з усієї сили стиснула поручень поряд, щоб не впасти, коли серце з переляку не вистрибне з грудей. Юнак, схоже, здивувався, його брови підстрибнули. — Що?

— Ти вперше назвала мене іменем, — відповів він, проте не зрушив з місця. Я щось нервово мугикнула та відвела погляд. Якщо пані Балаболка дійсно боялася мене, то я боялася Чарльза. Усім своїм серцем і душею. Навіть не його батька. Ренделла я бачила лише одного разу на страті. А Чарльз ніби був всюдисущим, його погляд льодового принца змушував мене згадувати про те, що замість тих нещасних на страті можу опинитися я, якщо не буду робити те, що він захоче. Робити те, що інші наказують, не було для мене чимось новим. Радше новою формою життя в божевільні.

Ненависть це не вихід, Адаміно. Це форма самогубства.

Так мені все життя казав містер Адлер. Здається, я це чула кожного разу, коли мене хтось ображав, а я хотіла образитися на нього у відповідь. Пітер Хюттер — мій найбільший ворог. Точніше, він вважав, що я бачила в його обличчі ворога, і увесь час цим користувався. Я запам'ятала, що в будь-якому випадку, ненависть це не вихід. І просто ігнорувала надокучливого хлопчиська. Але в одному лікар Адлер таки промахнувся: навчаючи мене не зважати на всіх навколо, він намагався мене навчити ненавидіти повстанців.

— Мені сповістили, що ти хочеш повернутися у свою кімнату, — знову почав Чарльз, коли я повернулася до нього спиною, шумно вдихаючи та видихаючи. Я відчувала його погляд спиною, його сині очі пропалювали в мені дірки, наче хотіли зрозуміти, що зі мною не так.

— Якщо можна, — додала я, все ще не повертаючись. Холодні пальці, що не хотіли згинатися, тремтіли. Я взяла в руки папірець, що лежав на підставці в іншому кутку кімнати від мого ліжка. Літери розпливалися перед очима нечіткими плямами. Я не могла навіть прочитати, лише очікувала від Чарльза наступного кроку.

— Все залежить від твого бажання.

— Бажання? — ехом повторила я питальним тоном, але втрималася від того, аби повернутися до нього лицем. Мені тяжко дивитися людям в очі, навіщо починати?

— Відтепер кожне твоє прохання буде супроводжуватися бажанням з мого боку. Це рівноцінний обмін.

Я відчула, як всередині все похолоднішало, температура від нормальної опустилася нижче нуля.

— І що ти бажаєш за те, щоб я повернулася нагору? — мій голос охрип в одну секунду.

— Повідомлю тобі завтра зранку. Впевнений, що тобі сподобається.

«О ні, кошмаре мого життя, кажи зараз, бо я ж не засну цієї ночі, думаючи-гадаючи, що ти хочеш!»

— Гаразд, — замість усього відповіла я, ковтнула слину й зім'яла папірець в руці. Прочитаю пізніше. — Я можу повертатися прямо зараз?

— Я тебе проведу. Як гадаєш, тебе можна сьогодні запросити на вечерю чи краще зачекати повного видужання? — спитав Чарльз, сховавши руки за спиною. Красиві риси його обличчя загострилися, погляд ковзнув по мені вниз до рани, схованої під шарами бинту.

— Це питання чи бажання? — все ж спитала я, хоча не думала, що не ризикую життям, ставлячи такі питання. Вся справа в ризику.

— Питання від мене щодо твого бажання, — обличчя витягнулося в легкій посмішці, на що я ледь чутно гмикнула. Краще не ризикувати.

— Авжеж. Рана мені не заважає.

— Чудово. Я тебе чекаю за дверима, якщо ти маєш щось забрати тут.

Забрати? Я подивилася на нього, коли він вийшов, кинула погляд на тумбочку та згадала про знеболювальне. Чарльз щось знає чи просто вирішив дати мені час? Але думати про це не хотілося. Нічого не хотілося, лише знову опинитися в знайомому місці, зачинитися у ванній кімнаті та змити з себе все гарячою водою, щоб навіть шкіра розчервонілася, стерти з себе все, всю кров та спогади, почати все спочатку. Але де ж він, початок?

Я кинула папірець та пляшечку знеболювального в кишеню, ледь не попрощалася зі стільцем Джейса та окинула поглядом кімнату. Час повертатися.

Чарльз стояв за дверима, як і обіцяв, боковим зором я помітила пані Балаболку, що боязко визирала з кабінету коридором далі. Реакція на Чарльза? Розумію.

— Готова?

— Авжеж.

*Мойри — у давньогрецькій міфології три богині долі — Клото, Лахесіс, Атропа.

*Кассандра — в поемі «Іліада» Гомера дочка Пріама, сестра Паріса, віщунка, якій ніхто не вірив, бо її прокляв Аполлон через те, що вона не відповіла йому взаємністю. Пророчила загибель Трої, і її пророцтва збулися.



Avee Delmonico

Відредаговано: 14.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись