Відлуння століть

Розділ 3. Пітьма (частина 1)

Пятьсот песен - и нечего петь;
Небо обращается в запертую клеть.
Те же старые слова в новом шрифте.
Комический куплет для падающих в лифте.

БГ

 

Лінива любов знищує душу.

Легко любити, коли нічого не винен.

Легко любити, коли нічим не ризикуєш.

Як захоплюємося ми нашими героями!

 …і як глибоко вгризаємося їм в горлянку, варто усвідомити, що вони - також люди.

Хто повстане на їх захист?

Натовп виє і біснується.

 

Вночі хмари трохи розійшлися, оголивши яскраві зірки. Немов соромлячись, через проріхи хмар виглядав місяць, заливаючи одну-єдину вулицю Радісного білястим світлом. Крім великого дому вогні не горіли ніде.

Дарик була права: Собіславів дім був занадто малий, щоб там розмістилося більше трьох чоловік. Сам Собіслав виявився тим сухорлявим старим, що сидів поруч з Тамарою під час вечері. Він був кимось на кшталт місцевого агронома: визначав, що, коли і де можна посадити, знав, як виростити і коли зібрати урожай. А в постійно мінливих, непередбачуваних умовах Застінок ці знання були дорожче золота. Радісне, як виявилося, одне з нечисленних поселень, здатне майже повністю забезпечити себе власними силами. З одного боку невелика кількість мешканців спрощувала завдання. З іншого боку – жоден посів або збір врожаю не проходили без допомоги ополченців, які невпинно стежили, чи не з*явиться на горизонті чудовисько: в звіриному образі або людському. Часом, доводилося просити допомоги в інших поселень. А скількох сил коштувало виростити врожай!

Подібні селища були ласим шматком і для Притулку і для зграї Густава. Тільки на відміну від нелюдів, що облаштувалися в руїнах Наміра, Притулок не чинив насильницького тиску й вважав за краще ділову взаємодопомогу й чесний обмін.

 - Ця земля – нова, - пояснював Собіслав. Говір його був неквапливий, а голос – випромінював спокій, що огортав душу умиротворенням. Щирість, простота і мудрість, проникливий, але добрий і розуміючий погляд сприяли довірі.

 - Ця земля – нова. Але вона не знає цього. Вона весь час змінюється, ніби ще не вирішила, ким стати.

 - Тобто, - перепитав Кайл, поки Кейден укладався у спальний мішок, - вона змінює і те, що виростає на ній?

Собіслав сидів на грубому дерев*яному стільці біля вікна і місячне сяйво сріблило його сиве підборіддя, робило схожим на доброго лісового духа:

 - Більшість земель – так. Під нами невидиме море. Або, може бути, небо. Небо, по якому рухаються хмари. Коли вітер, що підганяє їх, зупиняться, вони проливаються дощем й породжують досі небачене нами. Але природа милосердніша за людину. Вона підкаже, як вижити, якщо вистачить мудрості зрозуміти її поради. Нове – не завжди означає небезпечне. З кучерявих лоз ми отримуємо смолу та масла. Навіть нафта не горить так жарко і так довго. Ніби полум*я в пащі дракона. Нашу землю отруїли, а вона породила ліки, що підтримують нас. Воістину людина не буває така милосердна. Ми б могли багато чому навчитися, якби були досить мудрі, щоб слухати і спостерігати, і відважні, щоб відчувати. Може бути, навіть навчилися б бути людьми.

Кейден вже спав, а Кайл все сидів, спершися спиною об стіну будинку, й слухай як заворожений. Всі жахи, пережиті ним за цей день, відступили, зблякли, як і весь світ в сірому сяйві місяця. Все здавалося сном. Фантасмагорією.

 - Але є, - продовжував він, - і незаймані ділянки. Вітри, що опанували цим небом, обходять їх стороною… До нас кілька разів приходили вчені. Хотіли зрозуміти, чому наша земля не змінюється. Брали зразки, проводили якісь експерименти та досліди, але, як мені здається, відповідей вони так і не отримали…

Кайл раптово зрозумів, що Собіслав знає. Можливо, знає про брехню з самого початку. Але в погляді його, в тоні його не було навіть натяку на осуд.  

Кайл перевів погляд на темний, не зачеплений місячним сяйвом куток. Кілька секунд він сидів мовчки, а потім спитав:

 - Як ви розумієте, торкнувся «вітер» полів чи ні?

 - Дехто з нас пов*язані з цією землею… навічно.

Кайлу здалося, що Собіслав мимоволі сіпнувся долонею до зап*ястя лівої руки: ніби занили кістки. А, може, Кайл задрімав на мить?

Так або інакше, та час був вже за північ, пора було б дослухатися до поради Дарик та спробувати виспатися.

І Кайл справді спробував заснути, але сон ніяк не йшов. Місячне світло, що косою смугою падало на підлогу, ніби хапало за ноги й не давало відсторонитися від думок. Зітхнувши, Кайл вибрався зі спального мішка, на мить кинувши погляд на брата: чи не розбудило його шурхотіння? Кейден спав міцно і, мабуть, на ранок ще доведеться витримати його докірливий погляд або навіть вислухати коротку вичитку за постійну безвідповідальність.

 

Ніч зустріла свіжістю. Вітру не відчувалося, а важкі хмари розповзлися в сторони, утворивши прогалину прямо над селищем. Посеред пустинної вулиці маячила одна єдина фігура. Струнка, в довгій сукні.

Кайл чомусь одразу впізнав її: Анісса. Він не поспішаючи попрямував до дівчини. Здавалося, вона не помітила нового знайомого, навіть коли той зупинився поруч. Анісса дивилася в небесну чорноту на яскраві зорі.

 - Теж не спиться? – неголосно запитавши, порушив тишу Кайл, щоби хоч якось зав*язати розмову.

 - Їх так рідко видно тут. Я не пам*ятаю… напевно, ніхто не пам*ятає, як це – зоряне небо від краю до краю, куди не подивишся!

 - Це… - Кайл подивився на проріху серед хмар й згадав зоряне небо над океаном, - це…

Як можна описати те, що треба відчути? Ніяка фотографія не відобразить того, що бачиш на власні очі.



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись