Відлуння століть

Розділ 7. Полювання. (Частина 1)

                                                                       Не сповільнюй певний крок

За тобою йде старий самотній

Вовк…

Один в каное «Вовк»

 

Без упину тече вода

Без упину уносить в море

Мої спогади…

Й не може витягти, вимити їх всі.

Поки ти, мій друже, тримаєшся за цю землю.

Поки ти шукаєш - й не можеш знайти, а знайшовши, не можеш здобути…

Наш безкінечний цикл.

Зачароване коло.

Змія, що труїть сама себе.

За що це тобі?

Й що лишилося від вас всіх?

…Час сточує наші маски штрих за штрихом.

 

Вовк вів Кейдена мовчки, ледь помітними стежками, які були відомі лише провідникові. Варто було відійти від схованки й Дамір став сам на себе не схожий, ніби впав у глибоку задуму. Обличчя його набуло зосередженого й трохи відчуженого виразу.

  - Який план? – запитав Кейден неголосно.

Відповіддю стало насторожене «тш!». Дамір сильно сповільнив темп. Час від часу він роздивлявся землю й дерева навколо й справді став схожий на вовка, що винюхує слід здобичі. У Кейдена зародилося передчуття, що потрібен їм зовсім не пакунок й шукають вони не «щось», а «когось».

Ліс жив своїм життям, звабливим та цікавим. Ще з дитинства вилазки з батьком на природу зачаровували Кейдена, сповнювали душу якоюсь первісною енергією. Ніби все навколо: річки, ліси, гори вливали в серце потужний потік сили. Лишивши місто за спиною, Кейден завжди передчував пригоди й нагоду випробувати себе... На відміну від Кайла. Хоч той ніколи не жалівся. Тим паче, будучи поряд із братом, він завжди знаходив привід для веселощів: навіть якщо оточення його не особливо влаштовувало. Проте, чим старше Кайл ставав, тим частіше намагався уникати подібних поїздок. Мабуть, це була єдина для Кея справа, в якій Кай прийняти участь не прагнув.
Кейден з радістю би вислухав коментарі Вовка, але той був надто зосереджений пошуками. Години через дві він зупинився на галявині й став розпаковувати рюкзак. Над горами прояснилося й надвечірнє небо осяяли промені сонця. Здалося, й на душі в провідника розвиднілося, бо він нарешті заговорив:

 - Я облаштую пастку. Твоя задача, - Дамір кинув Кейдену цупкі шкіряні рукавиці й припасував собі пару за пояс, - заманити її, бо третій раз на мене вона вже не зреагує.

Вовк витяг з рюкзака мотузку, декілька свічок й ще якесь приладдя, загорнуте в тканину.

 - Ти хочеш зловити тварюку? – припустив Кей. Вовк, не стримавшись,  стиха пирхнув сміхом:

 - Ви обидва як зі Стіни впали, - провідник підняв голову. – Навіщо мені тварюка?

Дамір хитнув головою:

 - Це… це важко пояснити, поки не побачиш, як воно може бути.

Провідник зовсім відвернувся від розкладеного на землі приладдя й уважно подивився на Кейдена:

 - Для Ока не важливо… на якій стадії ураження людина. Вони вірять, що людська сутність все одно лишається десь глибоко в підсвідомості. Тому вони певним чином піклуються про всіх своїх.

Кейдену хотілося більше розпитати про загадкову хворобу, проте поки що він не придумав, з якого боку підійти до цієї теми ненав*язливо. Особливо його цікавила доля брата: неприємності ніби переслідували його, кидаючи з вогню у полум*я. В глибині душі пульсувала моторошна думка, що цього разу Каю не відвертітися, але Кейден притлумлював її, намагався загасити нагальними проблемами. Тим часом Дамір взявся за спорудження пастки, одночасно пояснюючи:

- Якщо пощастить втекти, вона завжди вертається на одне й те саме місце… Але вчора, сам розумієш, ніч ще та була, тож, я можу помилятися. Тоді доведеться застрягти тут дні на два… якщо не більше. Але, маю надію, нам пощастить. Зараз, на справді, найбезпечніший час для мандрівок: коли Ніч була минулого разу, тварюки на декілька днів майже зникли. Я налаштую пастку так, що петля спрацює вже після того, як ти зачепиш спусковий механізм. Тобі нема за що непокоїтися. В мене самого це виходило вже два рази. Але минулого разу довелося поморочитися, щоб привернути її увагу.

 - Хто вона? – поцікавився Кейден.

 - Надін. Дочка одного фермера. Він привів її в Око… роки три назад. Я не питав, чи вона вже була в такому стані, чи ще була сомнамбулою. Проте з тих пір, як переродилася в плювуна, постійно тікає. Хитра… - Дамір утримався від слова «тварюка». Врешті-решт, він й сам не міг визначитися, чи вірить він догматам селища, чи ні. – Вона дуже хитра. Зрештою, неочищений корінь щось таки робить з ними. Здається, що в них з*являються зародки розуму. Але…

Провідник замовк. Судячи з того, що говорили вчені Підземки, яких Дамірові довелося зустріти, ніхто до сих пір не міг до ладу пояснити, що робиться з розумом уражених. Якщо фізіологічні зміни були досить добре досліджені, то з приводу того, чи лишається щось від свідомості людини – роками точилися суперечки. Варто було обґрунтувати одну теорію, як одразу ж на противагу їй виникало декілька фактів, що ніяк не стикувалися один з одним. Один безталанний «підземник», який невдовзі після зустрічі з Даміром  зложив кості в цьому знедоленому краї, розповів Вовкові про спробу вивезти ураженого за межі карантину. Хворий вже впав у стан апатичної байдужості, що, за звичайних обставин, передує перетворенню на плювуна. Проте, чим ближче він був до Стіни, тим млявішим він ставав, доки не впав у анабіоз. За словами «підземника», істоті ніби перекрили кисень. В той самий час наче щось потягнулося вслід за тілом – на руках та ногах його утворилася пліснява, що одразу ж почала жерти металеві предмети. Інцидент вийшло зам*яти, а тіло й уражену зону – знищити у вогні. Після цього запобіжні заходи посилилися, проте місцеві давно вже зрозуміли, що рватися за Стіну, на свободу – марно. Після двох штурмів, що захлинулися в крові, добровольців не було. А коли будівництво Стіни довели до кінця, стало простіше сунути шию в пащу тварюки, ніж намагатися прорватися назовні.



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись