Розділ 7. Полювання. (Частина 2)

Ніч мінилася звуками, як осяйна поверхня озера відблисками в сонячний день. Глибоке ухкання, переливчасте перегукування невідомих птахів, дзюрчання коників, шурхотіння листя, подув вітру, легкий мелодійний дзенькіт… Поки що нічого не віщувало небезпеки.

Кейден уважно дослухався до кожного звуку, але над ним ніби розкрили полог супокою та миру. Скільки не вдивляйся в темні хащі, а толку ніякого. Хвилина складалася з хвилиною. Хлопець терпеливо чекав, проте хто його знає чи не доведеться їм так прочекати до ранку й намарне? Трава під сусіднім кущем гойднулася і Кей повернувся на шурхіт. З-під сплутаного гілля виповз діловитий круглий їжак і почимчикував у своїх справах. Кейден тихенько зітхнув й усміхнувся на одну єдину мить куточком губ: бодай якась зміна. Дамір казав, що він почує її перш, ніж побачить. Навряд чи це буде такий делікатний шурхіт. Хотілося, щоб ця вилазка не виявилася даремним витрачанням зусиль. «Маю надію, він сам не встряг у халепу, - думав хлопець, - не впевнений, що відшукаю точну дорогу назад, не проблукавши в лісі пів дня…»

Думки Кейдена перервав вигук. Щось дивне. Напівлюдське, напівзвіряче й від того моторошне. В пам*яті зринула площа й до лячного чудернацькі голоси, що перегукувались один з одним. Але цей вигук був інший. Не погрозливий, а скорше здивований. І Кейден зрозумів – почалось.

Звук лунав трохи зліва, наскільки далеко – тяжко сказати в нічному лісі.

Захрустіли гілки, їх хрускіт змішався з чимось, схожим на незадоволене сварливе бурмотіння. На якийсь час повисла тиша. А потім, вже десь попереду й набагато ближче з темряви долинуло сопіння й хрип. Істота щось невиразно мовила – принаймні Кейдену здалося, що до нього долинули якісь нечіткі слова – а потім пролунав лютий крик. Варто було уявити, як на цей злісний вереск підіймають лускату безоку морду тварюки, й мороз продирав по спині. Проте Кейдену було вже не до того. Ламаючи гілля й продираючись через зарості у сліпій люті, істота кинулася до хлопця. Вона не помічала, як віти й колючки роздирають її шкіру, хльоскають по обличчю, чіпляються за подертий одяг: її вирячені очі бачили лише одне – свіже м*ясо, ще не заплямоване заразою. Щелепа плювуна рухалася ніби інстинктивно, а з рота на підборіддя стікала чорна слина.

Вичекавши трохи, Кейден кинувся до пастки. Істота виявилася неочікувано прудкою. Хлопцеві здалося, що її пальці ось-ось і чиркнуть за комір… але механізм спрацював саме так, як Дамір й передбачав: Кей проминув западню швидко й легко, а от плювун за його спиною злетів вгору із здивованим завиванням: «Уооооуу?» ніби запитував «Як це так? Звідкіля?»

Перший час істота навіжено крутилася й Кей вхопив більш-менш міцного патика – першого, який впав у очі - щоб вперіщити почвару, якщо мотузка раптом увірветься. Але не відступив, лише уважно слідкував за рухами почвари, очікуючи можливості розгледіти плювуна ближче. Зрештою істота видихлась й лише жалібно тихенько скавуліла час від часу.

 - Не смій бити її! – різко пролунало справа й Кейден мимоволі здригнувся від несподіванки – ще ніхто так не підкрадався до нього. Дамір підійшов й сердито вхопився за палицю. Кей слухняно розтиснув долоню й провідник відкинув імпровізовану зброю в невидимі в темряві кущі. Побачивши його, плювун видав щось схоже на гуління й притиснув руки до грудей. На мить Кейдену здалося, що на обличчі почвари промайнула усмішка. Ніби відчувши на собі його погляд, істота відвела очі від Вовка й зашипіла. Обличчя її перекривилося від люті, вона викинула руки вперед у спробі дотягнутися до такої жаданої, проте недосяжної, цілі.

 - Зараз ми її зачаруемо, - вже трохи заспокоївшись, мовив провідник, - а потім тобі треба буде зробити найважче…

Кейден мовчки очікував пояснень, вважаючи за недоречне перебивати того, хто знає справу краще.

 - …тобі доведеться її погодувати, поки я триматиму. А доти – відійди, ти дратуєш її.

Пропозиція була неочікувана й як це могло допомогти справі, Кей не уявляв, проте вирішив довіритися Дамірові. Тим часом провідник взяв декілька свічок й перемістив так, щоби почвара могла їх бачити. Мерехтіння вогню ніби зачаровувало її. Не перестаючи чавкати й видаючи неясне бурмотіння, істота втупилася у січки великими очима. Тепер вона заспокоїлася й, здавалося, її вже зовсім не хвилює те, що висить вона догори ногами. Ніби перетворилася на ляльку, манекен. 

Тихо ступаючи, Дамір підійшов до Кейдена й напівшепотом заговорив:

- Я скручу їй руки, потім ми її обережно опустимо. Дивись, не потрап їй на очі.

 - Чому б не оглушити її?

Провідник гидливо поморщився й вимовив ледь не з відразою:

 - Ти ніби мене не слухаєш. Для вас вона потвора, для Ока – вона ще людина.

Кейден поглянув на плювуна. Зараз зі сторони вона нагадувала обідрану змучену дівчину: роздерта гіллям картата сорочка, брудна майка під нею, такі ж брудні штані; худі змарнілі руки, що безвільно звисали донизу; нерівно підстрижене темне волосся… Але чи лишилось в цій оболонці щось від людини?

 - Добре. Але ж їх слина – заразна, чи не так?

На мить обличчя Вовка змінилося, ніби ним промайнула якась тінь:

 - Поки вона ще нікого не кусала, може, й цього разу обійдеться. Просто роби, що кажуть й коли…

 - Так от чому тобі був потрібен напарник? – в лоба спитай Кейден.

 - Я не знаю, скільки в нас часу. Вона може добу спостерігати за вогнем, а може сказитися через хвилину, - замість відповіді, вимовив провідник. – Йди до дерева й коли зв*яжу їй руки – послаб мотузку; тільки обережно, щоб вона не гепнулася долу.

Кейден мовчки підкорився: не та ситуація, щоб наполягати на прямій відповіді тут і зараз; але певні висновки напрошувалися самі собою. Хлопець подивився на Даміра, що вже обережно завів руки істоти за спину й зв*язав. Та все так само зачаровано дивилася на миготіння вогнів й тихенько шамкала пелькою, й Кею здалося, що в цьому невиразному мирмотінні прослизають переплутані склади слів.