Відлуння століть

Розділ 12. Світанок надії Або дорога в безодню (Частина І)

Даю моїй надії очі самоцвіти
Даю моїй надії руки пальмові віти перемоги
Даю моїй надії ноги тріумфальні колісниці
Даю моїй надії уста цей поцілунок
Даю моїй надії ніздрі вбирати аромат майового цвіту
Даю моїй надії серце жертовний принос
Даю моїй надії майбутнє що тремкоче як далеке світельце в лісових нетрях

Гійом Аполлінер

 

Є зорі, що потребують серця.

Вона не буде говорити зі мною, хоча була в моїх руках.

Вона шукає за тим, чого вже нема, але все одно можна віднайти.

Бо часом Всесвіт сплітається в такий дивовижний візерунок, від якого перехоплює подих.

 

Кайл сперся спиною об холодний камінь й хитро подивився на брата:

- Вона тобі подобається.

Кейден закотив очі: «От знову!»

 - Коте, в тебе загострення через інфекцію?

Кай зимно струснув плечима й відступив від стіни, примирливо піднявши долоні:

 - Кременю, я ж тобі щастя бажаю…

 - То побажай нам вибратися з цієї…

Кейден увірвався й відвернувся, знову втупившись у Зуб та залишки старого готелю під ним; срібні пасма водоспаду заспокоювали.

 - Зараз не час, - нарешті вимовив він.

Брат прилаштувався поруч:

 - Ти завжди відкладаєш життя на потім. «Час-не-час»! А коли буде час? Навіщо відкладати на завтра те, чого завтра може вже й не бути?

Захотілося сказати, що й самого «завтра» може не бути, але Кай втримався. Він замовк, теж спостерігаючи за пінявим водоспадом.

 - Ти ж знаєш, - раптом вимовив Кейден, - що нікого з місцевих не випустять на той бік. Я навіть не уявляю, що буде з нами, а ти пропонуєш мені…

 - Не думати про це й, нарешті, зробити щось для себе?

Кейден зітхнув. Чи то через спокусу так і вчинити, чи то через невміння Кайла зупинятися вчасно.

 - Так вона тобі подобається? – перепитав Кай напівствердно й таким тоном, ніби обмацував хворе місце – заболить чи не заболить? Кейдену здалося, наче його роздивляються під мікроскопом. Відчуваючи суміш роздратування і розгубленості, він видав невиразний звук, який так і не оформив у слова. Рідко коли Кейдену відбирало мову. Під тиском братових запитань у його свідомості вже сформувалася чітка відповідь, але вимовити її вголос він чомусь не міг.

Кай похлопав його по спині:

 - Просто будь собою.

Кейдену гостро захотілося відіслати Кая туди, куди ввічливо не відсилають, але він все ж стримався. Зрештою, брат не хотів йому зла, хоч часом змушував мозок болісно напружуватися, а у душі - зароджуватися ледь стриманому стогону.

Відчувши, що напруга зросла занадто, Кайл нарешті лишив брата у спокої. Тихо відійшовши, він піднявся на місток.

 - Часом варто просто жити, - обернувшись, вимовив він наостанок й рушив до сусідньої вежі. Деякий час Кейден стояв мовчки, потім насупився і зітхнув: «От чортяка, завжди витягне назовні те, чому краще лишатися…»

Думки Кея перервав братів скрик. Хлопець одним стрибком опинився біля містка. Кайл стояв навколішки, вчепившись рукою у брудні труби й залізо. Йому лишалося зо два метри до Гамосу. Між зубцями вежі з’явилася худорлява фігура Латіфа. Він щось говорив Кайлу й простягав до нього руку. На мить хлопчина підняв обличчя й гукнув до Кейдена:

 - У нього напад!

Кей зробив крок на місток, проте завагався: під їхньою вагою конструкція може не витримати. Тож, не в змозі допомогти, він лише спостерігав, як тяжко, повільно, ніби долаючи супротив повітря, Кайл простягає руку Латіфові. Здавалося, що він годинами наближався до краю тієї треклятої вежі. Кейден стиснув зуби. Всередині вже давно все вихололо. Час зійшовся в одній точці й тут зупинився. А коли, вже майже біля зубців Гамосу, Кайл похитнувся, ледь не втративши рівновагу (чи свідомість?), Кейден перестав дихати. Тільки тоді, коли Кай тяжко перевалився за зубці вежі, збивши з ніг і Латіфа, Кей видихнув. Лише зараз він усвідомив, як міцно вчепився у кам’яну кладку Альти. Не гаячи більше часу, хлопець рушив до другої башти-близнюка.

Брат сидів, спершись на стіну. Очі його були заплющені, пошкоджену руку звело судомою. Поруч із ним сидів не менш блідий Латіф.

 - Треба ще одну ін’єкцію. Дарик брала в Радісному…

Хлопчина підвів на Кейдена переляканий погляд:

 - Я мав подумати… - ніби просячи вибачення, мовив він, - я мав подумати й узяти із собою.

 - Облиш, - коротко відповів Кейден й, присівши поруч із братом, покликав:

 - Каю?.. Каю, ти мене чуєш?

Відповіддю був лише слабкий стогін. За стражденним виразом обличчя Кейден зрозумів, що брат намагається витерпіти сильний біль. Закинувши його здорову руку собі на плече, й обережно піднімаючи Кая на ноги, він мовив заспокійливим тоном:

 - Потерпи, Коте, я тут. Я щось придумаю. Просто потерпи ще трохи, доки ми дістанемо ліки.

 - Кею, - схвильовано, все ще наляканий, вимовив Латіф, - я можу збігати… тут… коротше, може, хтось дасть одну… поділиться.

 - Давай. Кулею.

Кам’яний тон Кейдена ще більше збентежив хлопця й той прожогом кинувся вниз. Кайл пробурмотів щось неясне, проте Кей здогадався, що брат намагався вимовити щось підбадьорливе.

 - Тихо. Не витрачай сили. Так мені буде легше.

Повільно й тяжко вони подолали сходи вниз. Доки хлопці спустилися, Латіф вже встиг повернутися. Захеканий, мокрий, розхристаний, проте з ампулою та шприцом. Хвилини за дві після нього з’явилася й незнайома жінка у довгій коричневій сукні, сірому фартуху до коліна й широкими пасмами сивини у волоссі. Вона виглядала завчасно постарілою.

Незнайомка без зайвих слів оглянула Кая й покликала хлопців разом із собою.

 

* * * * *

 

На обличчя падали краплі води. Хоча ні, це більше було схоже на водяну пару – настільки мілкими були бризки. Кай розплющив очі. Захотілося потерти лице руками: картина була якась нечітка, розпливчаста. Здавалося, що над ним розкинулися зелені крони, крізь листя видно небо. Поруч шумів водоспад. Руки чомусь були такі важкі: ніяк не міг підняти долоню й витерти бризки з обличчя. Десь зверху долинув дивний звук: розкотистий; глибокий, як провалля. Хлопець затамував подих. За мить на крони дерев, під якими він лежав, впала величезна тінь…



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись