Відрядження

***

Вода нестримним потоком лилася на неї, змушуючи несамовито волати про порятунок. Луна дзвінко вдарялася об гори, та вони мовчали у відповідь. Жовте сонце байдуже світило комусь, хто був не тут, у стрімкому потоці, борсаючись і хапаючись за життя, а десь там, далеко, де колись була і вона. Гори мовчали, а ріка кричала, сердячись та несучи її слабке тіло кудись у невідоме. Вона напружила м’язи у марному сподіванні вхопитися за каміння, що стирчало з води, але воно вислизнуло з рук. Вона останнього разу змахнула руками у повітрі і поринула у безодню…

Олена схопилася на ліжку, важко дихаючи. Огляділась – вона у своїй кімнаті, за вікном вже розвиднялося. Вкотре за останні кілька місяців вона прокидається від жахливого нічного марення - мабуть, вдесяте чи вдвадцяте, вона вже збилася з рахунку. Та й рахувати давно перестала – в неї вже не залишалося ніяких сил. Ні на що. Жахливі ночі виснажували її. Вона відкинула ковдру і поповзла на кухню. Заварила заспокійливого трав’яного чаю, сіла на стілець, висьорбала склянку і почала варити каву. І отак щоранку: чай-кава. Прямо як у пісні Вакарчука, тільки там кожен пив своє. А вона усе одразу , щоб мати подвійний ефект: заспокоїлась – збадьорилась. Та останні тижні це вже не працювало.

Олена старанно нафарбувала обличчя та попленталась на роботу – до офісу. В редакції було, як завжди, весело – всі на телефонах, і все треба зробити негайно, бо ще на вчора. Якщо раніше вона у цій буремній боротьбі за винятковий контент та ексклюзивні матеріали ще якось відволікалась, то зараз і це не допомагало. Треба із цим щось робити… Олена пройшла повз колег, що віталися хто кивком голови з мобільником біля рота, хто махаючи рукою, на секунду піднявши очі від ноутбука. Вона на хвилину призупинилася біля кабінету головного редактора, потім увійшла.

- Вільний? – запитала вона у секретарки.

Та сповістила головного, що прийшла Олена, і пропустила її до кабінету. Петро Іванович підняв на дівчину заклопотані очі.

- Ну що там у тебе? – нетерпляче запитав він і знову занурився у рукопис.

Олена хвилину повагалася, тоді впевнено промовила:

- Погано себе почуваю. Можна мені тижневу відпустку? Дуже треба.

Петро Іванович здивовано глипнув сірими очима.

- Ти що, Лєна, здуріла? Ти свою статтю доробила?

- Майже.

- Ну от коли здаси, тоді і приходь. Обговоримо відпустку.

Олена кілька секунд стояла мовчки, роздивляючись великі окуляри на довгому носі.

- Добре, - нарешті промовила вона і вийшла.

- Ти що, статтю ходила здавати? Доробила? - запитала її Ольга. Вони були подругами вже давно, ще з того часу, коли практично одночасно прийшли працювати до редакції, кілька років тому. Обидві новенькі, вони одразу зійшлися, та й уподобання багато в чому мали схожі.

- Не доробила. По іншому питанню ходила.

- Це ж по якому? – підняла брови Ольга.

- Пішли на вулицю, поговоримо.

Ольга дістала з сумочки цигарки й запальничку. Вони вийшли з будівлі, стали біля входу. Ольга затяглася димом.

- Ну то що? – запитала вона, дивлячись у Оленині блакитні очі.

- Я щось втомилася. Хочу відпустку взяти, поїхати кудись.

- Сама?

- Та ні, звичайно. Сподіваюся, що Влад поїде. А ви з Антоном не хочете?

Ольга оживилася.

- Звичайно, хочемо, що за питання? А куди?

Олена замислилась. Вона ще не думала про це. Мабуть, кудись на море. Кудись, де немає гір. І річок. Щоб забути той жахливий сон хоч ненадовго.

- Давай до Турції, може? Чи до Єгипту.

- А давай! Сьогодні подивлюсь, що там є з гарячих путівок, так дешевше.

- Окей!

Олена навіть не спитала, чи зможе Ольга відпроситися у головного. Тому що Ольга як чогось захоче, її ніщо не зупинить. І підхід до головного вона знайде стопроцентно. Тож до вечора Олена дороблювала та редагувала свою статтю, щоб швидше здати її головному. Нарешті вона натисла «Відіслати» і полегшено зітхнула. Та була вже глупа ніч. Олена вигреблась з-за столу і попленталась додому. Влад уже чекав на неї.

- Знову ти працюєш, як скажена, - пробурчав він. – Іди на кухню, я там картоплю посмажив.

- Як відрядження? – поцікавилась Олена, важко опускаючись на стілець.

- Нормально.

- Дякую, дуже смачно, - сказала дівчина. Взагалі-то вона любила смажену картоплю, але останнім часом геть втратила апетит і їла, змушуючи себе, просто щоб остаточно не втратити десь свідомість від слабкості. Олена помовчала. – Слухай, а коли у тебе відпустка? – запитала вона.

- А що? – його темні очі зазирнули в її, блакитні.

- Та щось я втомилася. Хочу на море з’їздити. Ти як?

Влад поставив чашку з чаєм на стіл.

- Що, знову погано спала?

- Так.

- Ну добре, щось придумаю. А коли ти хочеш?

- Та завтра піду до головного. Спитаю, коли можна.

- То зателефонуй мені, як знатимеш.

- Добре.

Вночі їй наснилася річка. Бурхлива, але не страшна. У річці стояв парубок, файний, неначе намальований. Він простягав їй руку і посміхався. «Цікаво, хто він?» - думала вона уві сні, ідучи по воді йому назустріч. Прохолодна волога приємно лоскотала ноги, тепле сонечко пестило її голі плечі. Раптом налетів вітер, хвилі піднялися, хлопець пропав із виду, а натомість почувся дикий зойк, більше схожий на крик розпачу. Олена підхопилася з ліжка. Влад сопів поряд. Коли ж це все нарешті скінчиться?! За вікном розвиднювалось. Олена почвалала на кухню. Чергові чай-кава. Через годину, нафарбована, вона вже повзла до редакції.



Рута

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись