Весела полонянка

Глава 24. Душ

– Щось не бачу радощів на твоєму обличчі, – насмішкувато примружився задоволений новиною чоловік. Він навіть не міг уявити, що думка про позбавлення від полонянки настільки буде його надихати.

– На обличчі Сергія ми їх теж не побачимо… Не хочу тебе засмучувати чи бентежити, але, – Яринка задумливо почухала ніс долонею й трухнула волоссям, – чисто гіпотетично… Що ти будеш робити, якщо до міста Сергій повернеться, але мене так і не забере?

– А навіщо ти мені тоді? Вб’ю, звісно, – легковажно відмахнувся Костянтин й поправив рукава свого піджака. – Але ж твій коханий нас не підведе? – кримінальний авторитет здогадувався, що у стосунках між Сергієм та Яриною вирує чимало питань, але не збирався відмовлятися від можливості хоч трохи познущатися з дівчини, яка спричинила своєю присутністю чималі збитки.

– Так, звісно, – збентежена Яринка натягнула на обличчя криву усмішку та швидко кивнула. – Слухай… Якщо мені лишився лише день, – вона зробила паузу, але поспішила виправити думку до того, як її озвучити, – у полоні, то може позичиш телефон? Мені треба подзвонити.

Чоловік секунд десять зважував питання та намагався уявити можливі наслідки згоди.

– Гаразд, – натхнений Костянтин легко погодився на прохання, розблокував телефон й простягнув його полонянці. – Можеш поквапити свого коханого вмовляннями.

– Якщо не будеш заперечувати, я подзвоню не йому, – похмуро відказала дівчина, обережно прийняла мобільний телефон й кивком подякувала за неймовірну прихильність до її бажань і долі. Ярина набрала номер та приклала слухавку до вуха: – Тато? Привіт, це Ярина. У мене зараз мобільний телефон трохи зламався, дзвоню з телефону друга, – вона вислухала двозначне питання батька, скосила на свого викрадача багатозначний погляд й похитала головою. – Ні, просто друг. У мене все добре. Тільки друг вже йде, не знаю, коли ще зможу подзвонити. І мамі можеш сказати, що у мене з телефоном негаразди, добре? Дякую. Бувай. На добраніч.

– Дзвінок таткові? Дивний вибір, – розчаровано хмикнув чоловік й заховав до кишені мобільний телефон.

– А ти не думаєш, що я дзвонила до поліції? – беземоційно видихнула Яринка й знову позіхнула.  

– Що? – кримінальний авторитет продовжував посміхатись, адже слова дівчини видавались божевіллям на фоні того, що вона наговорила співрозмовнику у слухавку. Але слова полонянки все ж змусили його напружитись та стиснути телефон у долоні, аби глянути останній набраний номер.

– Думаєш, після вибуху Сергій не звертався до поліції? Він давно там має друзів. Андрій мені залишив усі необхідні номери на будь-який надзвичайний випадок. «Тато», «телефон друга», «все добре» – звичайні кодові слова, які означають «відстежте адресу», «викрадач поруч», «рятуйте».

– Ти при здоровому глузді? Ти тільки-но зізналась кримінальному авторитету у тому, що здала його поліції, – настрій почав стрімко зі швидкістю світла падати до безодні. Полонянка буквально за хвилину нагадала Костянтину, (якому на коротку мить здалося, що він навіть звик до чудернацької дівчини), чому він так пристрасно бажає позбутись її якнайшвидше. – Через скільки вони будуть?

– Хто? – Ярина вже збиралась оминути чоловіка й попрямувати до туалету, коли її вивело з роздумів дивне питання.

– Поліціянти, – стримано пояснив кримінальний авторитет, який вже не вперше почував себе безглуздо поруч з Яринкою. Треба було її на другий день прив’язати до батареї та скинути з мосту у Дніпро.

Брови дівчини здивовано поповзли вгору, а сама вона кілька разів кліпнула очима. За пів хвилини вона зрозуміла, що Костянтин не жартує та дійсно чекає від неї відповіді. Ярина вирішила двічі підряд не кепкувати з кримінального авторитета та не озвучувати свої сумніви, стосовно його лідерських якостей та спритності.

– Я пожартувала, – глухо відізвалась вона й налякано стиснула зуби. Яринка не думала, що її слова сприймуть буквально, тому не продумувала всі можливі наслідки свого жарту. – Ти іноді довірливий, прямо як я, – вона ніяково посміхнулась у спробі згладити гострі кути.

Чоловік гучно втягнув повітря у легені. Дівчина почала здогадуватися, що випадково спровокувала людину на ймовірно протиправні та небезпечні для її життя дії, тому поквапилась у своїх справах:

– Якщо не заперечуєш, я відвідаю туалет. Я саме туди й збиралась від початку, – з кожним словом її голос ставав тихішим, а голова втискалась у плечі. Полонянка опустила очі, аби не перетинатись із поглядом, що палав люттю. Ярина зіщулилась і повільними маленькими кроками попрямувала до ванної кімнати. Вона увімкнула світло, поглянула на своє зображення у дзеркалі та відсахнулась. На голові замість зачіски якесь брудне ненадійне гніздо, на обличчі, руках та інших частинах тіла – гар від пожежі та раніше непомічені залишки томатної пасти. Брудний халат змушував забути про його початковий колір.

Дівчина тяжко зітхнула й безнадійно смикнула кран. Сталося дещо неймовірне – з нього полилася вода! Тільки у цю мить полонянка згадала, що у будинку є не тільки вода, а й світло. Вона поспішила поділитись радісними новинами зі своїм викрадачем, який продовжував опановувати власний гнів у коридорі.

– Костя…нтин! – Яринка вискочила до коридору. Як вона тільки раніше не зрозуміла, що увесь цей час приміщення було освітлене? Варто було чоловікові повільно обернутися та зібратися з духом, аби запитати, чого ще цій нестерпній дівчині від нього треба, коли вона сама продовжила: – Там вода!



Shamaha

Відредаговано: 26.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись