Вибрик долі

Глава 5. Невже все закінчилося?

- Ідіотка, - знову пролунало це слово.
- Викладач називається, - ображено проспівала я, намагаючись вколоти.
- Тупиця.
- О, різноманітність! Може перейдемо на щось більш добре?
- Безмозка ідіотка, - без вираження в голосі промовив Сергій, це стало останньою краплею і я остаточно образилася, а в грудях почала закипати справжня злість. Те що він злився через мене і що цілком справедливо, хвилювати мене не стало.
- Знаєте що! Може вистачить вже! Це жарт був! Та й все обійшлося, як бачите.
- Минулося, - повторив він знову без виразу, потім обернувся до мене обличчя його стало змінюватися прямо на очах, в моторошно розлючене, я подалася назад від нього. - МИНУЛОСЯ?! - заволав він, у мене аж у вухах позакладало від гучності. - А де моя машина?! На чому ми зараз поїдемо?!
- А що, вони її не повернули? - невинно поцікавився я.
- Уяви собі, сказали завтра приходити.
- А що з тоном? я просто запитала! - почала злитися я, - та й до того ж вже ранок! Автобуси скоро почнуть ходити!
- Автобуси? - жахнувся викладач, на його обличчі відбилася така зневага і презирство, що навіть мені стало гидко. Та не, не через автобуси, а через його поведінку. 
- А чому це вас автобуси не влаштовують, - зашипіла я, - цар не звикли до транспорту холопів?
Він не став нічого відповідати лише окинув мене красномовним поглядом.
- Через  непередбачені обставини, - крізь зуби заговорила цяця, - у мене вже немає грошей, візьмемо таксі ти заплатиш, я тобі поверну, коли доберемося хоча б до мене. 
- У мене немає грошей, - чесно відповіла я, - тільки за автобус можу заплатити.
Насправді я брехала, на таксі б мені вистачило, та й я завжди беру з собою гроші, але тепер я вважала своєю метою дня змусити його їхати на автобусі, особливо рано вранці серед бабусь, які вважають, що якщо вони в цей час не потраплять на базар чи в  поліклініку, яка іще не відкрилась, то день пройде даремно. Мені так здається, що вони їздять в цей час, щоб обговорювати безглузду молодь або з кимось посваритися. 
- А ви знаєте де ми і куди нам їхати? 
- Чорт знає де, і здогадайся куди, - уїдливо хмикнув викладач і кинув на мене вбивчий погляд. 
- Проблеми у мене сьогодні з "здогадливісю", - прошипіла я.
- Тільки сьогодні? - заломив брови Сергій, у мене від злості навіть руки затрусилися. - На Велику Садову, - промовив хлопець.
Ми підійшли до зупинки. Час наближався до шостої години , але автобуси ще не ходили. Ось і довелося сісти на лавку в очікуванні дива, ну тобто автобуса. Я оглянулась, в цю рань навіть бабусь на зупинці не було, а я ж думала, вони приходять сюди ще до світанку. Хай вибачать мене всі бабусі, я прекрасно розумію, що їм нудно вдома, ось вони і ходять себе веселити і скаржитися. Ех... не можна так говорити, про літніх людей, але зустрічаються такі жваві...
Сергій сидів насупившись, схрестивши руки на грудях, і здається подумки матюкав мене. Нічого, я чула це до удачі, от би він на своїх контрольних робив так само. 
Загалом, видовище він являв собою досить комічне, я сіла поруч, власне, я теж не була особливо щаслива, і всім своїм маленьким, але дуже жвавим сердечком ненавиділа підбори, і того, хто їх придумав. Пихкаючи, я почала стягувати з ніг туфлі. І розминати їх, вони бідненькі тут же розбухли, і здається залазити назад, явно не збиралися, так мало цього, ще й болючий мозоль натерся! Сергій косо на це подивився, але ніякого співчуття на обличчі не з'явилося, все той же холодний погляд.
- Навіщо це носити, якщо боляче? - запитав він, трохи презирливим тоном.
- Зате гарно, - хмикнула я, - та й потім, це моя таємна зброя!
Судячи з його скептичного погляду, він не перейнявся ідеєю, та й у мене не було ніяких сил, щоб підскакувати розмахуючи величезним каблуком в його бік і доводити його корисність. 
Я почала засинати, очі самі собою стали злипатися, а голова опускатися на плече хлопця, що сидів поруч зі мною. На що він тут же смикнув плечем, повертаючи мене з царства сплячих. Тоді я сперлася на спинку. Страх, що він кине мене на зупинці був, але сил більше не було. І тільки я заснула, як чийсь лікоть прилетів мені в бік, не сильно, після цього він зробив здивований вигляд:
- Ти спиш, а я і не помітив, ти продовжуй не соромся! - голосно говорив Сергій, знову пхаючи мене, через що я мало не злетіла. 
Незабаром рій людей, став атакувати зупинку, а ще через півгодини, величезний рій людей став впихатися в рихленький автобус. Пика Сергія ставала все більш огидливою. Його стиснули з усіх боків біля віконця,а я намагалася стояти осторонь, щоб до мене ніхто не тулився, і щосили ржала з Сергія, якому на вуха присіла бабуся і почала розповідати про недолугу молодь. І "ніякої поваги до старших, я повторюю ніякої поваги до старших".
Сергію залишалося тільки кивати її словам, після цього до нього став притискатися величезний спітнілий дядько, який намагався дати вийти підлітку. Я скорчившись біля свого залізного поручня, намагалася не сміятися занадто голосно. А коли той величезний спітнілий дядько притиснутий до Сергія, ще й посміхнувся йому сором'язливо пару раз моргнувши, сміх я стримати не могла як не старалася. 
На мене почали обертатися, але мене це не турбувало. Я сміялася з свого викладача, прекрасно розуміючи, що він мені це пригадає, але ми живемо лише один раз. 
- Вибачте-вибачте, - пролунав знайомий голос, я відчула як хтось схопив мене за руку і став притягувати, поки я не опинилася в тій самій гущі людей. і не стала тертися об гарячі тіла, які чомусь вважали, що вони повинні стояти саме там і ніде більше. Зате на обличчі Сергія з'явилося якесь задоволення.
Через майже годину збочених тортур у цьому дряхленькому  автобусі, який котився зі швидкістю старої черепахи, ми вийшли на свіже повітря. Сергій тут же попрямував уздовж вулиці, висловлюючи свою думку про громадський транспорт і тих, хто ними користується.
- Ну знаєте, - я образилася відразу за всю більшу частину населення України, - не всі можуть дозволити собі роз'їжджати на дорогих тачках і корчити з себе  мажора. І давити при цьому чесних людей.
- Ти кого назвала чесною? - скривився хлопець. - І взагалі, зроби ласку, заткнись...
- Ви викладач! - тут же пискнувши, перебила його я, - ви не можете так висловлюватися!
- А ти доросла людина, а вела себе як ідіотка, - хмикнув Сергій, і перестав звертати на мене увагу прискорившись. Довелося прискоритися теж, невже він не бачить, що я не можу так швидко йти босоніж, довелося злісно кинути йому в спину туфель. 
- Можна трохи повільніше! - нарешті не витримала я, - мені між іншим важко йти!
- Ти ще тут? - моторошно пролунав здивований голос, хлопець обернувся до мене зупиняючись.
- А де мені бути? - сторопіла я. 
- Додому їхати, вже день тобі нічого не загрожує, на жаль. Сама доберешся.
- В такому вигляді? - жахнулася я. Ні, те, що я йшла босоніж по центру Коломиї мене мало хвилювало, всі мої друзі повинні були ще спати, але при цьому їхати в моєму стані додому самій, в жарких автобусах, я похитала головою, - ну вже ні, я від ВАС нікуди, - сміливо подивившись йому в очі, я з ним порівнялася.
- Нахабство друге щастя? - буркнув молодий викладач. Але я не стала нічого говорити. 
Незабаром ми увійшли в під'їзд дев'яти поверхівки. Піднялися на четвертий поверх, де він відкрив двері. Я увійшла озираючись по сторонах , незабаром загорілося світло. Просторий передпокій, який освітлило яскраве веселе світло, там я і кинула своє взуття, хотіла було пройти в одну з кімнат, але Сергій схопивши мене за руку, заштовхав у ванну і кинув рушник.
- Не неси мені в будинок всяку гидоту, мало де ходила, - бурчав він. Я навіть не образилася, мені було настільки погано і жарко. і так хотілося скупатися.
- А переодягнутися даси в що-небудь? - крикнула я з просторої ванної кімнати, де мимоволі в голову почали закрадатися думки, де він стільки заробляє або хто його батьки, що здатні оплатити такі апартаменти, навіть якщо вони знімні.
- Тобі тут що? Готель? - зі злістю запитав хлопець, заходячи у ванну, подивився на те, як весело біжить водичка у ванну, - я сказав ноги вимити... а, - він махнув на мене рукою і через кілька хвилин, мені в обличчя прилетіли якісь речі. 
Я з задоволенням скупалася повністю, одягла його футболку і шорти, при цьому кривлячись на все обличчя, але все одно одягалася. Вийшла. Мене обдарували злим поглядом.
- Ти ще довше возитися там не могла? - запитав він. Але я його вже не чула, дійшла до чийогось ліжка і звалилася туди. Мене, напевно, вперше в житті не хвилювало, що я в чужій квартирі, у чужої людини, в чужій кімнаті, буквально через хвилину я стала засинати. Не звертаючи уваги на обурені вигуки з приводу його ліжка і "вирушай додому, або хоча б на диван." Але я вже спала міцним непробудним сном.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись