Вихід

Дія І

 

Епохально-філософська трагікомедія у двох діях








 

Дійові особи:

МОЇСЕЙ (Моня), 80 років, очільник юдеїв-втікачів
НАТАН (Наті), 117 років, останній з єгипетських рабів-юдеїв
ЦІПОРА (Ціпа), 70 років, дружина Моїсея
ААРОН (Арі), 83 років, брат Моїсея, коен
ІСУС НАВІН (Ізя), 39 років, помічник і кум Моїсея
ХАЇМ (Хаймі), 38 років, левіт
СОЛОМОН (Шльома), 31 рік, меламед
РАХІЛЬ, 16 років, донька Юди
ЦІЛЯ, 37 років, удовиця
ЙОСІ (Йосеф), 12 років, син Цілі
БЕНЯ (Беньямін), 12 років, син Есфірі
СЬОМА (Шімон), 13 років, син Юдіфі
ЧОРНИЙ КАЦ, примара у пустелі
ЗЛИДАР (Давид), 48 років
юдеї,
араби-бедуїни,
 

ДІЯ І

Сцена 1

Безмежна Аравійська пустеля. Ранній ранок. На сцені з’являється Чорний Кац. То бородатий привид, вдягнений у посконну рубаху, смугасті порти та личаки, підперезаний шматою линви. Він має нечесану бороду та тримає під пахвою молоду берізку. Чорний Кац напідпитку, тож його хитає у різні боки, хоча чоловік намагається триматися рівно. Чорний Кац проходить по сцені, зупиняється і оглядається. Він ставить поряд берізку, виймає із пазухи пляшку горілки, відкорковує її і надпиває. Потім голосно гикає, ховає пляшку у пазуху, і обхоплює берізку обома руками.

ЧОРНИЙ КАЦ: /співає/ Отчего так в России березы шумят? Отчего белоствольные все понимают? У дорог, прислонившись, по ветру стоят, и листву так печально кидают? Я пойду по дороге, простору я рад. Может это и все, что я в жизни узнаю. Отчего так печальные листья летят, под рубахою душу лаская.

Чоловік гикає і змовкає. Він сумно роззирається, шукаючи собі партнера для розмови, важко зітхає. Тоді підхоплює берізку під пахву і йде геть.

Сцена 2
Піднімається сонце. Чується далекий людський гомін, ревіння худоби, квоктання птиці, гавкіт собак, гримотіння реманенту. Пустелею рухається велика колона юдейських мандрик. Попереду йде Моїсей, допомагає собі патерицею. За ним, на відстані прошкують левіти, котрі несуть на плечах Ковчег завіту, та коени. Моїсей зупиняється на пагорбі, озирається і підносить праву руку.

МОЇСЕЙ: Шабаш, євреї!
ААРОН: Моня, шо ти сказав?
МОЇСЕЙ: Кажу: шабаш! Ґазди, годі сунути мешти. Беріть бартки. Розкладайте ватру!
ААРОН: Ой, вей! Моня, якою мовою ти з нами розмовляєш? Хіба це мова Ягве?
МОЇСЕЙ: Арі, чи тобі не все одно якою мовою я до тебе звертаюсь? Коли я кажу: шабаш! – то усі у світі знають що саме це означає.
ААРОН: Шабат?
МОЇСЕЙ: Шабат, то коли ми запалюємо свічки, п’ємо вино і всенький день длубаємося у носі. А шабаш – то коли треба все покинути і зупинитись. Ну, майже те саме.
ААРОН: Ой вей! Як складно ти все то пояснюєш. Хіба не можна просто сказати: «Робимо привал»?
МОЇСЕЙ: /до всіх/ Євреї, робимо привал!
ААРОН: Ну то сказав би так одразу, а то: «Шабаш, ґазди, мешти, бартка, ватра». Таке враження, ніби ми не Аравійською пустелею блукаємо, а долаємо Вишківський перевал.

Левіти ставлять на землю ковчег, переводять дух. Оглядаються, оцінюють місце спочинку. Один з левітів підходить до Моїсея.

ХАЇМ: Моня, ми довго тут стовбичитимемо?
МОЇСЕЙ: Тобі що, не набридло йти?
ХАЇМ: Набридло.
МОЇСЕЙ: То чого ти мене питаєш? Іди відпочинь. Попий води, поїш м’яса, відчуй на плечах свободу, як той Атлант, котрий діставав для Геракла яблука із саду Гесперід.
ХАЇМ: А тут є сад Гесперід?
МОЇСЕЙ: Ну звідки тут може бути сад Гесперід, коли ми не у сонячній Греції, а у пустельній Аравії?
ХАЇМ: То навіщо ти мені розповідаєш про яблука, коли їх тут нема?
МОЇСЕЙ: А навіщо ти мене запитуєш, чи довго ми тут стовбичитимемо?
ХАЇМ: Я хочу знати, чи встигну я одійти у кущі, чи, може, ми одразу підемо далі?
МОЇСЕЙ: То йди собі у кущі, якщо ти їх тут знайдеш. Але це не Англія – це Аравія. Тут є нафта та газ, але кущів можеш не знайти.
ХАЇМ: О, Моня, як з тобою складно розмовляти. Поки почуєш від тебе усі відповіді, то можна і під себе надзюрити.
МОЇСЕЙ: /до всіх/ Євреї! Я вас для того і вивів з Єгипту, аби ви були вільними людьми і робили все що схочете. /до левіта/ Можете дзюрити хоч у пісок, хоч на каміння, а хоч і під себе.
ХАЇМ: Боже, Моня, як з тобою твоя жінка живе? Ти ж і мертвому голову запудриш.
МОЇСЕЙ: А ти гадаєш що вона жива? Моя Ціпора як Нефертіті – красива але мертва.
ХАЇМ: То як ти з нею спиш?
МОЇСЕЙ: Як з мумією. Ціпора не любить коли я називаю її бревном. Тому я змушений називати її ласкаво і ніжно: «Моя Нефертіті». Її це заводить і збуджує. Тоді вона таке виробляє у ліжку, ніби то останній раз у житті.
ХАЇМ: Боже! Моня, навіщо мені оці ваші інтимні подробиці?
МОЇСЕЙ: Слухай мене і ти навчишся життю! Життя прожити – то не лише ковчег завіту на плечах пронести.
ХАЇМ: О Господи! А шо ще?
МОЇСЕЙ: Перетворити жінку в жінку. Вставляти їй щовечора такий моторчик, щоби коли він працює, у тебе була лише одна думка: «Господи! Хоч би пального до ранку вистачило».
ХАЇМ: Моня, звідки тут пальне?
МОЇСЕЙ: Це не Ізраїль, це Аравійський півостров. Тут є усе!
ХАЇМ: То навіщо ти нас ведеш туди, де нічого нема.
МОЇСЕЙ: Щоби навчити вас, євреїв, з нічого робити щось! Хіба не для цього вас обрав Господь і зробив Своїм обраним народом?
ХАЇМ: Я не знаю, для чого нас усіх обрав Господь, але мене Він напевне обрав для того, аби я сорок років тягнув по пустелі цю кляту дерев’яну скриню з бронзовими янголами.
МОЇСЕЙ: Слухай, якби там не було янголів, вона була б ще важчою. А так вони своїми крильцями піднімають ковчег до неба.
ХАЇМ: То навіщо ми його тягнемо? Нехай янголи ковчег самі і несуть.
МОЇСЕЙ: Вей! Янголи не воли. Вони не знають що таке «соб», і що таке «цабе». Навіть Господь не відає що у них в голові і куди їх понесе наступної миті. То краще вже хай несуть ковчег завіту левіти. Вони, принаймні, йдуть мені услід і не збочують.
ХАЇМ: Боже! Моня, я вже втомився слухати твої брехні.
МОЇСЕЙ: Ну то йди відпочинь, поки ми стоїмо. А я ще щось вигадаю.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 05.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись