Війна чемпіонів

Магіус

Увійшовши через центральний вхід, Кнайт пройшов на другий поверх. Двері до просторого, світлого кабінету були наполовину відкриті. У повітрі відчувалась приємна свіжість. 

Перед вікном, біля столу зі стільцем стояв Магіус. Чоловік із сивим волоссям, років сімдесяти виглядав досить бадьоро, акуратна зачіска, невелика борода і світло-блакитні очі. Одягнений він був у довгий, сірий балахон з капюшоном, що вільно звисав за спиною і поясом у вигляді акуратної мотузки. На ногах його були взуті гостроносі чоботи. По тілобудові Магіус, програвав своєму гостеві, досить високий, але не настільки міцний у м'язах, хазяїн будинку, на перший погляд, не походив на воїна. Проте хто знає, ким могла бути ця людина раніше. 

Магіус стояв, відвернувшись обличчям до вікна та вдивлявся у далечінь. За містом починався старий, густий ліс.

— Доброго ранку Кнайт, я радий тебе бачити, заходь, сідай, будь ласка.

— Навзаєм, — відповів лицар.

— Є чудовий відвар із різнотрав'я, я щойно заварив.

— Якщо можна, — мовив Кнайт.

Господар на кілька секунд відійшов у кінець кабінету і невдовзі повернувся з двома горнятками в руках, з яких, немов прозорі, вузькі язики полум'я, звиваючись, тягнулася пара.

— Гарячий. Ти якраз вчасно. Як минула твоя подорож мій дорогий друже?

Кнайт розпочав свою розповідь. 

 — Замок настільки величезний, від цього місця просто віє силою, навіть у повітрі відчувається міць. Величний, але у мене склалося враження, що там давно ніхто не мешкає. Просторий, досить світлий хол, багато кімнат. Я також знайшов зал для фехтування і кухню, — Кнайт на мить замовк і дещо знітившись продовжив, — весь не вдалося обійти, територія величезна, але за час свого перебування мені ніхто не зустрівся, хіба що вітер потайки гуляє по кімнатах. Хоча сама споруда збереглася в гарному стані, принаймні, фронтальна її частина і ті приміщення, що я встиг оглянути.

Лицар задумливо покрутив горнятко з відваром в руках.

— Деякі речі мене трохи збентежили. Вікна всюди цілі, і підлога не прогнила, кінна прив'язь, якщо будівля стоїть без нагляду понад сто років, час повинен був внести свої зміни.

Хлопець на кілька миттєвостей поринув у спогади.

— В дитинстві, батько розповідав мені про це місце, він говорив, що колись давно це був притулок для найкращих лицарів свого часу, великих чемпіонів. Дуже шкода, що зараз він пустує, ідеальне місце для тих, хто любить природу, ліс навколо, ще й озеро з чистою водою. Сама його атмосфера, ідеальна для тих, у кому живе лицарський дух, місце в якому є все, що потрібно для тренувань і життя. Але ось тільки людей в ньому немає.

Магіус, уважно вислухав гостя, а потім спокійним голосом мовив:

— Він не порожній мій друже, це місце лише хоче виглядати покинутим, здаватися безлюдним та забутим. А лицарі, про яких ти чув, і до цього часу живуть там.

Гість злегка здивувався.

— Я бачив сон Кнайт, в ньому мені явилася війна. Дуже скоро вона прийде в наші міста і, на превеликий жаль, нам її не уникнути.

Кнайт мовчки, слухав Магіуса, не чекаючи почути того, що пролунало з вуст його друга.

— Не намагайся перебрати в пам'яті усі відомі тобі королівства мій відважний лицар, я зараз кажу не лише про живих воїнів. Наші далекі сусіди з північних земель, тільки мала частина того війська, проти якого ми маємо вийти, вони лише найманці.

Кнайт кілька секунд мовчав.

— Ми всі бачимо сни Магіус, це нормально. Я бачив мертвих людей, але вони вже не б'ються, хіба що на небесах. Битися можуть лише ті, хто живий. Наші сновидіння не завжди втілюються в життя, іноді на жаль, а часом і на щастя. Люди кажуть, якщо прокинувшись подивитися у вікно, то сон не стане реальністю. Хоча не мені говорити про видіння. Можливо, твій нічний жах це всього лише глибокий страх, що напрочуд схожий на правду?

— Поглянути у вікно, — Магіус трохи почекав і злегка посміхнувся, — якби все було так просто. Нехай, у нас ще є час. 

Трохи нахилившись до столу, Магіус дістав з шухляди товсту коричневу книгу. 

— Візьми, ось це, почитаєш на дозвіллі, відповіді почнуть поступово самі приходити до тебе.

Кнайт взяв до рук книгу і, нахиливши голову у бік, поглянув на коричневу, шкіряну обкладинку, прикрашену золотистими нитками.

— «Легенди про величних лицарів». Спасибі Магіус, я обов'язково почитаю, — відповів Кнайт піднімаючись.

— Я знаю, ти любиш таку літературу.

— Дякую за гостинність. До зустрічі, — мовив лицар і, розвернувшись, попрямував до виходу.

— До скорої зустрічі, — відповів чарівник.



Angelnik

Відредаговано: 17.07.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись