Випадкове знайомство

оповідання

Джорджо  і сам не знав, чому  він зупинив авто саме біля цього ресторану. Чи тому, що тут була велика площадка для паркування і автомобілів вже було чимало, а це для нього був один з показників, що тут можна поїсти смачно і недорого. А може тому, що шлунок  розказував своїм бурчанням, що голод “не тітка”. Їсти вже хотілося давно, бо від ранку, крім кави, не мав змоги вкинути до рота нічого. Сьогодні був важкий і довгий процес, -- захищав одного безбашенного ідіота, який настирливо пхався  в тюрму, а він робив все можливе, щоб той туди не втрапив у свої вісімнадцять років, перекресливши своє майбутнє. Джорджо був задоволений собою, бо таки зміг врятувати те нарване пацаня від біди. Без обіду, на який не мав часу, він довів справу до кінця. А зараз, хотів смачно поїсти,  заразом відпочити та розслабитись. Спішити було нікуди, бо в холостяцькій квартирі його ніхто не чекав. Тварин він не тримав, щоб не мучити своєю відсутністю; бо часто доводилося їздити по роботі. Він уже звик до такого життя. До жінок йому було байдуже, не те, щоб не подобалися, навпаки, але тільки корисливі сучки крутилися навколо. А якщо й траплялась, якась порядна, то або заміжня або посварилася зі своїм другом. Так і був один, але на долю не ремствував, бо сам собі як стелив -- то так і спав.  Ось зараз він поїсть і полегшає, перестане себе жаліти, то від голоду в нього буває.

    В ресторані було людно, але вільний столик знайшовся. Він примостився в кутку і зайнявся вивченням  принесеного меню. Тихенько лунала музика, говорили й сміялися люди, снували офіціанти з мисками. Джорджо зробив замовлення. В очікуванні, він знічев’я розглядав  відвідувачів. Його увагу привернула група молодих людей, віком тридцять--сорок років. Троє чоловіків і три жінки, чоловіки були вже добряче напідпитку, вели себе роз’язно. З обривчастих фраз, Джорджо зрозумів, що вони румуни, а це було не дивно, бо вони  любили випити й подебоширити. Дві жінки про щось говорили жестикулюючи і аж зривалися на крик сперечаючись, а третя… О! Це була просто красуня, вона не приймала участі ні в суперечці жінок, ні в розмові чоловіків, просто сиділа і мовчала, споглядаючи за всім. Було таке враження, що жінка  ображена чи посварена зі своїм бойфрендом. Дівчина сумувала, відсутньо думаючи, про щось своє.

     Джорджо  роздивлявся дівчину, мимоволі робив свої професійні висновки, це було його улюбленим заняттям -- спостерігати  і аналізувати людину, коли та не бачить, можна було зробити багато нових відкриттів для себе. Дівчина слов’янка або, як кажуть італійці “слава”, білошкіра красуня з довгим пшеничним волоссям, сіро-зеленими очима під чорними густими віями. Мала гарну фігуру, тонку талію, високі груди та широкі сідниці, одним словом -- вродлива -- така не залишить чоловіка байдужим. Джорджо  був неабияким поціновувачем жіночої вроди, дівчина йому явно подобалася.

    Розпочавши свою трапезу, він  не переставав розглядати її. За їхнім столом розгорілася суперечка між чоловіками, жінки приєдналися й собі, а білявка сиділа й мовчала, не беручи участі в їхній гризні, що грозилася перерости в бійку. Один з чоловіків, що був поруч з нею щось їй сказав, але дівчина заперечливо хитнула головою. Але чоловік був  непохитний, він простягнув руку і силоміць притягнув її до себе. Дівчина пробувала відсторонитися, було видно, що їй не до вподоби таке поводження. А чоловік, почуваючи себе завойовником з феодального ладу, з силою жбурнув її в свої обійми. Дівчина вдарилася обличчям до чоловічого плеча, зойкнула. На них почали звертати увагу інші. З носа в дівчини з’явилася кров, яку вона витерла серветкою, але не зупинила. Підійшов офіціант і щось їм сказав, але його ніхто не почув, бо всі нараз почали говорити і жестикулювати, щось доводити один одному. Дівчина встала  і пішла до туалету. Джорджо відмітив, що вона і дійсно була дуже гарна. Йому стала жаль, ще він побачив, що дівчина була стривожена і дуже налякана.

    Вбиральня мала  дві кабінки, Джорджо зупинився біля чоловічої, чекаючи на дівчину, що вмивалася під водою в сусідній. В неї задзвонив телефон, вона відповіла українською мовою. Отже вона не одна з них, зробив  висновок Джорджо. Дівчина плакала і щось розповідала. Джорджо вже вкотре мив руки, витираючи їх паперовою серветкою.

     Дівчина вийшла з кабіни, побачивши Джорджо, принишкла,  глянувши наляканими очима. Він простягнув їй наготовану візитку зі словами:

    -- Треба буде допомога, подзвоніть.

Дівчина взяла візитку і швидко заховала її до сумки на плечі. Якраз вчасно, бо до туалету зайшла одна з жінок і запитала:

    -- Софія, в тебе все добре?

    -- Так, кров уже зупинилася.

Дівчину звати, Софія, відмітив для себе Джорджо.  Він знову сів до свого столу, продовжуючи їсти. Опустів столик шумної компанії, всі вже були на вулиці. До них приєдналася й Софія.

    Вечір доходив кінця, Джорджо поспішив додому,  не перестаючи думати про дівчину. Хто вона? Що робить з отим румуном? Питань було багато, відповіді на які він надіявся отримати, коли дівчина йому  задзвонить. Але вона не подзвонила ні на слідуючий день ні через тиждень. Джорджо вже й забув ту зустріч в ресторані, впрягся в нові процеси, в свій робочий ритм, що не залишав багато часу для роздумів. Життя йшло своїм ходом, рухалося з невпинною швидкістю.

    Одного вечора, Джорджо сидячи біля телевізора,  майже засинав, як пролунав телефонний дзвінок. Схвильований голос нараз вивів його зі сну, це була Софія.  Вона щось спішила, говорила, ковтаючи слова.

    -- Давай все по порядку. -- запропонував  Джорджо.

    -- Де ти? Що сталося? Не плач. Слухав,  і змінився на обличчі.



галина галагдіна

Відредаговано: 03.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись