Вікно навпроти

6

Це було таке дивне відчуття… Виявляється, хоча з того часу  проминуло три десятки років, я все чудово пам'ятала. І чорний светрик з вишитими червоним оленями та трохи закороткими рукавами ( діти в такому віці швидко ростуть), і блакитні мокасини на шнурках, і коричневу сумку на ремені, якою я дуже пишалася — бо це була Справжня Доросла Сумка, а не якийсь там дитячий портфелик. А потім я ще випрошу у батьків "дипломат" — бо в школі піде на них мода — і ходитиму з тією сірою валізою на замочках, незручною, але ж, як казав мій чоловік, "понти дорожчі грошей". І навіть ці резиночки для волосся з гіпсовими трояндами я теж чудово пам'ятала. І годинничок на сріблястому браслеті — подарунок від батьків на день народження. То був перший мій годинник, а перший годинник —  то щось на кшталт першого кохання — вкарбовується в пам'ять назавжди.

Отак, перебираючи окремі деталі, я зважилася зазирнути в обличчя самій собі. Це було зовсім не те ж саме, що дивитися у дзеркало. Бо в люстерку відбивається те, що ми очікуємо побачити. А мій дитячий образ здався мені геть незнайомим, абсолютно не схожим на мене сьогоднішню.

Хоча сама вона -Я навіть не підозрювала, що за буря зчинилася в моїй голові. Не до того їй було — дівчинка уважно розглядала мій одяг. Певно, все ж гардероб родом із 2020-го у 1990-му видавався дещо дивним.

— Які у вас гарні джинси, — з захватом промовила вона-Я. — Де ви такі купили?

— В інт… — я затнулася на півслові. Цим дітям вираз "інтернет-магазин" точно нічого не скаже. — На базарі, — виправилася на ходу. — У Хмельницькому.

— Мені мама теж такі купить, — з придиханням промовила Люда. — Скоро поїде і купить джинси і лосини!

— І мені, — додала своїх п'ять копійок вона-Я. 

Я пригадую ті джинси. Вони були на два розміри більші, ніж треба, і теліпалися на моїй худій фігурі, неначе на вішалці. Мама завжди купувала речі "на виріст", внаслідок чого я постійно трохи нагадувала городнє опудало. Джинси триматимуться на моїй талії за допомогою ремінця, а холоші  будуть прикривати взуття до самої землі, і мама сяде їх вручну підшивати, внаслідок чого вони ще й почнуть топорщитися знизу. Але хіба вона винна у чомусь? Мама була такою ж жертвою вічного безгрошів'я, дефіциту і просто бажання заощадити на всьому.

А мені так хотілося одягатися гарно, як героїні серіалів, що приблизно в цей же час почали просочуватися на екрани телевізорів, даруючи знервованим та втомленим людям ілюзію того, що хоч десь хтось таки живе добре… "А може, й ми колись такого досягнемо", — думали вони, ковтаючи з захопленням перипетії походжень якоїсь Маріанни чи Лючії Фернанди.

А насправді… Та яке це все має значення?

— Дякую, — сказала я, поступаючись місцем біля резиночки своєму молодшому двійнику. — У тебе все вийде, ось побачиш!

Вона усміхнулася, проте нічого не відповіла. Заходилася жваво  стрибати, аж "кінський хвостик" за плечима  й собі весело підскакував. Здавалося, для цих дітей я вмить перестала існувати, неначе мене й не було поруч. Хоча насправді мене й не існувало у їхньому просторі-часі, бо ж не може одна й та сама людина перебувати водночас у двох іпостасях. Отже Я-нинішня, це лише уявний образ, фантом? Чи, може, все, що я бачу навколо — лише моя галюцинація?

Я повернулася й швидко рушила геть, намацуючи в кишені вітрівки ту саму свічку-Діда Мороза.

У мене до жінки в інвалідному візку було надто багато запитань…

***

— Це якийсь портал? Як я потрапила у минуле? І як маю звідси вибиратися? — я завалила її питаннями, аж старенька незадоволено поморщилася й похитала головою в охайних сивих кучериках.

— Не знаю, про що ви, — незворушно відповіла вона і підсунула мені чашку чаю. Чай був смачним, з бергамотом. А до нього — печиво-вергуни, посипане цукровою пудрою. Теж смак дитинства, колись мама смажила ці коржики у олії в величезній кількості, ціла миска виходила. І я брала ці не дуже корисні, але такі смачні ласощі, і аж замружувалася від насолоди.  Так само замружилася й зараз, злизуючи з губ солодку пудру та сьорбаючи чай, просто ідеально заварений — не холодний і не гарячий, не слабкий і не надто міцний, а якраз такий, як мені до смаку.

— Ну як же, — я взяла ще одне печиво з тарілки і подивилася в вікно, за яким уже панувала темрява. Лише віддалік світилися вогні інших будинків. А мого, з вікном навпроти, не було!  — Де мій дім? Він має стояти ось тут, відразу за вашим! Так, що ви, коли під'їдете до вікна, зможете побачити, що діється у моїй квартирі!

— Може, й зможу, — старенька знизала плечима. — Але якщо тобі це не подобається, я не буду дивитися в твоє вікно.

— Та дивіться, я не проти, — мені стало незручно, так, наче я звинуватила бабусю, що та підглядає за мною. — Просто я завжди відчуваю себе розгубленою, коли не можу пояснити котрісь події з точки зору логіки. Чому я зустріла саму себе в дитинстві? Це якийсь знак? Я скоро помру?

Старенька поглянула на мене з подивом і похитала головою, так що її кучерики кумедно застрибали над чолом.

— Дивні ви, люди, — промовила вона. — У будь-якій незрозумілій ситуації відразу починаєте панікувати. От до чого тут смерть?

— Ну, кажуть, що коли людина зустрічає свого подвійника — це не до добра… — не дуже впевнено пробелькотіла я.

— А я б сказала — це навпаки, до змін у житті, — стара жінка запалила свічку, яка стояла перед нами на столі, якусь мить дивилася на її тріпотливий вогник, а потім задоволено кивнула, під'їхала до вікна і поставила "Діда Мороза" на підвіконня. Мені здалося, що по той бік вікна, за шибкою, майнула якась тінь, аж по шкірі побігли мурашки. Я поспішила опустити очі на чашку з чаєм, і це мене трохи заспокоїло. Звичайна кухня, чашка з маленькою щербинкою біля ручки, тарілка з печивом, долька лимона, схожа на маленьку скибку Місяця…

— І які ці зміни будуть — хороші чи погані? — наважилася запитати я.

— Це залежить від тебе, — філософськи протягнула господиня. — Як ти сприймеш їх, такими вони й будуть.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 31.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись