Він

Він

 

 

  За рік Він повернувся з війни на ротацію. Було багато синьо-жовтих прапорів та квітів. Посмішки, обійми, сльози...

Він повернувся додому, до родини та війна не закінчилася не у країні ні у його голові. Постійно хотілося повернутися назад, там Він був ніби на своєму місці. Там все було просто і зрозуміло — хто друг, хто ворог. Там були товариші, які могли віддати за нього своє життя і за яких Він також не вагаючись би загинув. Тут — миготіли різнобарвні вивіски нічних клубів та  ресторанів, переповнених відвідувачами, які сміялися, співали караоке. Сп’янілі дівчата у коротких сукнях сиділи разом з пузатими чоловіками та передавали одна одній мундштук кальяну. Підколоті ботоксом червоні вуста випускали димові кільця. Це була не їхня війна.

У місті з’явилося багато нових розважальних закладів. Поза одним з ресторанів з нагоди якогось свята почали запускати феєрверки. Від голосних звуків його голову ніби наскрізь прострелив гострий біль. Довелося навіть затулити вуха та заплющити очі на декілька секунд. Відкривши, побачив як виносять до феєрверків великий торт із пахлави. Східна кухня стала тепер у моді. Так само як і відпускання бороди, вдягання військової форми. Чоловіки намагалися додати своєму вигляду мужності. Одного разу Він зустрів у такому образі свого знайомого – думав, що він також проходив службу – аж бо ні. Просто їде на рибалку.

  Раз на рік Він їздив на військові навчання. Це було ліками для його душі. Він був знову серед своїх. Палатки, їжа з казана, військові грубі жарти, спогади… Усі вони вже не були такими, як раніше. Хтось вважав їх героями, хтось вбивцями…

Він не вважав себе героєм, що Він такого зробив? Так, повів свій взвод через заміноване поле, бо усі інші відмовлялися. Йшов першим, а хлопці наступали чітко на його сліди.  Їм пощастило, усі вижили, без трьохсотих. А ось напроти нього біля багаття сидять хлопці з дев’яносто п’ятої, вони були в донецькому аеропорті, ось вони – Герої.

         Ніхто не знав, що у нього на душі. Він нікому не відкривав усієї правди про те, що бачив там. Він не хотів засмучувати рідних, не хотів, щоб вони переживали тих жахів, що приходили до нього у снах: «смерчі», «гради», обличчя товаришів, які назавжди залишаться ТАМ. Ще вчора ти смієшся і домовляєшся про те, як після війни родинами будеш збиратися на дачі та смажити шашлики, а сьогодні ти ховаєш його голову, тому що більше від твого друга нічого не залишилося. Згадував зупинені на блокпостах машини медичної допомоги, у яких перевозили поранених до шпиталів хлопців без рук, без ніг. Один з тих, що був без ніг, попросив його віднести, щоб він зміг сходити до туалету. На вигляд йому років дев’ятнадцять, все життя було б попереду, якби не війна… А в один з обстрілів побратиму прилетів уламок у пах. Тоді Він для себе вирішив, що інвалідом додому не повернеться, якщо щось трапиться — краще підірватися гранатою і залишитися там.  

  Проте Він повернувся. Не потрібний нікому окрім своїх рідних, ніким незрозумілий. Після роботи Він забивався у кутку на балконі, який вважав своєю схованкою. Тут Він був наодинці зі своїми думками. Тут була тиша. Весь свій вільний час Він проводив тут, озброєний пачкою цигарок та електронною книгою. З балкону через вікно в кімнаті Він бачить, як його дружина чекає за вечерею для перегляду фільму, та Він хоче побути на самоті. Час від часу переписується у чаті батальйону з такими ж як Він хлопцями, що проводять час між роботою та сном на такому ж балконі у себе вдома.  Тільки вони могли зрозуміти один одного.

         Так на балконі минуло понад чотири роки. За вікнами змінювалися пори року одна за одною, а люди поспішали по своїх справах. Прийшла осінь. За вікном дерева починали жовтіти, йшов теплий дощ. Він подивився у кімнату – дружина збирала свої речі з шафи і пакувала у валізи. Він підкурив нову цигарку та відкрив чат батальйону. Життя проходило повз нього. Він був лише спостерігачем. Каплі дощу стукали по вікну, але Він їм не відчиняв, так само як і нікому не відчинявся сам. 

         За вікном повільно падали великі сніжинки. Діти катали один одного на санчатах та ліпили сніговика. Колись і Він хотів дитину. А зараз у його кімнаті були порожні шафи, вимкнений телевізор, ніхто не чекав за вечерею. Він запалив цигарку та занурився у військовий чат. Там були сумні новини — ще один з побратимів помер… Якщо порахувати, то загальні втрати батальйону на війні були меншими ніж кількість померлих від різних обставин тут, у мирному житті. Всі вони були молодими та, мабуть, або їх дев’ять життів уже завершилися, або організм не зміг перелаштуватися. Інфаркт, інсульт, нещасний випадок…

         На кладовищі виділена окрема ділянка для воїнів, що загинули на Сході. Тут майорять прапори різних батальйонів, прапори України. Тут тиша і спокій. Дорогі пам’ятники з мармуру від побратимів, Міністерства, які ніколи не замінять рідним їх сина, батька, нареченого, чоловіка. Тут спочивають кращі сини країни, з тих, що повернулися зі Сходу, а інші…інші зараз запалюють цигарку десь на балконі.

         Він сидів на балконі і переписувався у чаті. Раптом на балкон у відчинене вікно прилетіла велика сніжка. Повернувши голову, Він побачив дітлахів, які сміялися і показували рукою на його вікно. Домовившись про щось, діти почали масштабний сніжний обстріл. Розгубившись, Він випустив з рук телефон та пригнувся. Сніжки одна за одною залітали на балкон і дуже швидко вся підлога були вкрита снігом. Усміхнувшись, Він взяв руками жменю снігу та, зліпивши сніжку, підвівся і кинув у дітей. Та цього вони, мабуть, і чекали. Як тільки Він встав, діти запустили одночасно біля десяти сніжок прямо у нього. Робити було нема чого — у чаті Він написав, що потребує допомоги зі сніжними монстрами і вже через пів години на вулиці дорослі чоловіки з посмішками на обличчях ховалися за деревами від дітей та використовували свої військові знання для відбивання від сніжкових професіоналів. Вони сміялися і раділи як діти, вони вийшли зі своїх балконів.



Марина Маркс

Відредаговано: 01.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись