Воротар Дороги

РОЗДІЛ 4.

Відвідувачі.

– Отже, ти кажеш, Олег зателефонував твоєму шефу, сказав, що йому терміново потрібно повертатися до Праги, ваш водій заїхав за ним до готелю і відвіз в аеропорт? – здається, вже вчетверте запитувала я.

– Так, все вірно. Тобі не набридло? – Таня сиділа в мене на кухні та пила чай.

– А що ж то за дезинфекція в готелі?

– Звідки я знаю?! Я ж новин не дивлюсь! Може, щури у них завелись… Дався тобі цей Олег! Ти краще скажи, ти до нього їздила вночі? – вона хитро примружилась і посміхнулась.

– Чого б це?! А чому ти не озивалась? – чесно кажучи, мені не телефонував абсолютно ніхто, навіть реклами з магазинів не приходили.

– Ну, скільки я там не телефонувала!? Зайнята була, а ти, думала, відпочиваєш. З Олегом… І, взагалі, ти останній раз була якась дивна! І зараз дивна!

– Я – нормальна! Просто втомлена.

– Від чого, що ти робила?

– Відчепись, іноді і байдики бити дуже втомлює!

– Ага… Добре, мені пора, закінчується обідня перерва, –  чмокнувши мене в щоку, Таня вибігла в коридор. Я зачинила за нею двері і повернулася на кухню.

  Пройшло вже майже три доби, за які нічого не відбувалось. Тобто, абсолютно нічого! Здавалось, світ завмер навколо мене, створив своєрідний простір, де жила тільки я. Навіть до подруги додзвонилась не з першого разу. Приїхала вона також не одразу – то прорвало трубу вдома, то поламався автобус, то ще щось сталося. Я ж, в свою чергу, не знаходила спокою: ночами бачила туманну дорогу, вдень шерстила інтернет в пошуках розгадок. А вони, я відчувала, залишились у моєму будиночку. Чомусь думалось, що він саме мій, що потрібно його детальніше обшукати, більше роздивитись.

  Виходити зайвий раз із квартири не хотілось. Раптом мене перестріне бородатий дідуган чи Астарот? Хоча б розказали, що коється перед тим, як вбити. А ще мене засмучували тварини. Раніше я завжди знаходила з ними спільну мову, а зараз вони боялись мене всі, особливо собаки, починали скавчати при зустрічі, присідали і рвались з поводків господарів. Іноді я перечитувала листа, бути кимось особливим вже не здавалось таким спокусливим. Тим паче, роль моя зовсім незаздрісна – щось відчиняти, зачиняти, когось пропускати і сидіти безвилазно біля дороги в будинку. Я це саме робила завжди – сиділа вдома, що ж нового?!

  Знову задощило. Період засухи змінився майже постійними проливними дощами, що додавали мінору в мій настрій. Керуючись внутрішнім інстинктом, я не розповіла подрузі про свої пригоди. «Нікому не вір. У тебе немає друзів...», – попереджав  професор. Та і її розповідь про Олега була дивною. Я бачила його мертве тіло, він просто не міг подзвонити в офіс та поїхати потім в Прагу. Тоді хто це міг зробити? Вбивця? Чи Таня говорить неправду, але навіщо? Та і дивна дезинфекція поверху… Тільки-но зарядився телефон, у мене виникло бажання все-все розповісти, але по мірі того, як я намагалась додзвонитись, воно тануло, як лід на сонці. Ще більше я впевнилась, що не потрібно цього робити, як подруга прийшла. Вона виглядала якоюсь здивовано-неспокійною. Посиділа за чаєм хвилин двадцять, все намагалась піти.., ніколи Таня не відрізнялась пунктуальністю, особливо до роботи. Моє життя якось змінювалось, змінились люди і тварини навколо, хоча я опиралась перебудові і робила вигляд, що нічого не відбувається.

  По обіді завітала тітка. Батька свого я не знала. Зі слів матері, він клятий алкоголік та покидьок. Зізнаюсь, у мене ніколи не виникало бажання його шукати. Мама переїхала в Іспанію, спочатку нелегально, потім досить вдало вийшла заміж. Мені залишились куплена нещодавно квартира, рідкі закордонні дзвінки і регулярні грошові перекази, що дозволяли спочатку вчитись, потім ні в чому собі не відмовляти, а зараз не працювати і бити байдики.

  Ярослава, як стихійне лихо, залишаючи задушливий запах парфуму, обгортки від цукерок, переставлені та перевернуті речі, із захопленням розповідала свої плани на відпустку, нових претендентів на мої руку і серце, котрі, між іншим, пройшли жорстокий відбір та тихенько розсовувала по кімнаті гроші, як вона уявляла, в непомітних місцях. Така процедура повторювалась регулярно. І я змирилась, телефонувала, сердилась за кошти, а Ярослава дивувалась і казала, що нічого не розуміє. Вона то і тіткою мені не була. Ми познайомились ще в інституті, коли я знімала у ексцентричної жінки кімнату. З тих часів і повелось – Ярослава – тітка, я –племінниця – от і вся родина. Обцілувавши мене яскраво червоними губами, вона ввімкнула телевізор, «щоб я розвивалась і не нудьгувала», і вискочила в під’їзд до того, як я встигла заперечити про шлюб, гроші, чи щось інше.

  Йшли місцеві новини. Диктор з акуратною зачіскою повідомляла, що в справі із професором Богемським Всеволодом Орестовичем поставлено завершальну крапку. Смерть лікаря визнавали самогубством, і зацікавленим особам (адже родичів чоловік не мав) віддали тіло для поховання. Церемонія відбудеться завтра о дев’ятій годині ранку в церкві центрального кладовища. Чому б і не піти? За минулий тиждень він став мені майже «родичем», і, якщо вірити листу, ніколи не полишав мене. Принаймні, це краще, ніж сумнівні побачення, та і професор заслуговував на прощання.

Похорони професора.

  На кладовище людей  прийшло небагато, десь до десяти чоловік: дві жінки, одягнені в чорне, із заплаканими очима стояли поряд, обпершись одна об одну, дідок з вусами, молодий  чоловік спортивної статури з пронизливими очима та ще декілька чоловіків та жінок. Олену я не бачила. Остання надія знайти інформацію одразу згасла. Піп розказував про те, скільки важливого зробив професор, що закінчилось його земне життя, нам шкода, але так і стається в світі, він тепер в кращому місці і т. д. і т. п. На мене ніхто не звертав ніякої уваги. Сьогодні було сонячно, омите дощами кладовище виглядало навіть святково і, якби не сумна подія, весело.



Ledim

Відредаговано: 05.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись