Воротар Дороги

РОЗДІЛ 8.

Програш Астарота.

  Астарот стояв на дорозі на колінах. Вперше за час свого існування. Дощ припинився, сіра імла заповнила Прірву. По Дорозі зміїлись тріщини. Вона руйнувалась. Тіні більше не ховались, вони насувались звідусіль. Демон більше не відчував ні темряви, ні світла, не відчував Дороги, не відчував Прірви. Він не знав, що мав роботи і куди йти, не вгадував навіть напрямку виходу. Їдкий туман заполонив не лише Прірву, заповнив все його єство.

  Спочатку він стояв, потім впав на коліна і зараз розумів, що ще трохи і він зовсім впаде, схилиться перед ними, впустить їх у світ, і вони понесуть руйнацію та хаос. Астароту було байдуже. Демон на колінах дивувався, чому не падає, що спиняє його від капітуляції, що спиняє тіні від нападу? Далеко вгорі знову з’явились блискавки, вони розрізали простір і били по скелях, Дорозі, підбираючись все ближче і ближче до нього, утворюючи вихор каміння. Він закрив очі. «Хто я? Де я? Чому я тут?» Гострі камінці впивались в руки, обличчя, але він не відчував болю, він переставав відчувати будь-що. Блискавки били все ближче і ближче. Тіні стояли тугим кільцем, вони не намагались ні вийти, ні напасти. Вони спостерігали. Вони знали, що перемогли, вони знали, що він паде, не вистоїть, адже він їх впустив. Він помилився… Вони чекали. Всі блискавки сконцентрувались і вдарили разом. Білі іскри прошили груди демона. Астарот впав на дорогу…

  Катерину прошив біль, чи то фізичний чи емоційний, вона не розуміла. Почуття було сильне. Це був не просто біль, а відчуття втрати, гостре, раптове і моторошне до крику. І одночасно невидана сила потекла по судинах. Перед очима запалали спалахи, все згасало навколо, меркло… і прийшли знання… Вони були майже матеріальні, важкі, незрозумілі… Вона забувала, хто вона і що вона робить, губилась у просторі. Катерина побачила дорогу практично зруйнованою, з тінями, що намагались вирватись і не могли.., чомусь не могли. Вона відчула, що лишилась одна… «Астарот…»

 

***

Ви відчуваєте?

?

Щось сталось, Ви відчуваєте…??

Так, ми програли… але…

???

Але, вони чомусь не перемогли…

***

  Вальдер поспішав. Щойно все змінилось назавжди. Він втомився, дуже втомився… ще відчував жах… Він тікав, не розуміючи куди, просто тікав кудись… А ще він знав, хто винний, хто причина всіх змін, перебудов. У безлічі мотлоху професора він знайшов те закляття, ті слова, що визволили тіней, знайшов по запаху… І зрозумів, хто це зробив і як. І здався одразу, безапеляційно і без роздумів.

  У двері подзвонили. Древній зупинився і притих. «Хто б це міг бути? Це не може бути він… Він би не прийшов до мене, адже вона і так здогадається, я їй не сказав би!», – думки швидко проносились в голові. Подзвонили ще раз, а потім затарабанили чи то руками, чи ногами. Він підійшов до дверей і прислухався.

– Гей, старий чорте, відчиняй, я знаю, що ти вдома! Відчиняй, кажу!

  Вальдер впізнав Василису, потім і побачив її блискучу іномарку біля будинку. Він різко відчинив двері, схопив її за руку і затяг всередину, зачинивши замки. Вона не втрималась на ногах і впала на підлогу.

– Ти що, геть здурів?! Що ти робиш, Вальдере?! – вона намагалась піднятись і заплуталась у якихось речах, – що в тебе за безлад, чому все так розкидано? На тебе це не схоже! Та що сталось?!

– Тихо, тихо ! Не кричи, а то він почує і прийде по нас! – Вальдер у щілину штор виглядав на вулицю, – хоча навіщо ми йому! Ми не потрібні, йому потрібна Дорога!

– Та що ти верзеш! – Василиса нарешті піднялась і стала обтріпувати одяг, але, побачивши вираз обличчя свого темного колеги, зупинилась. У неї по спині пробіг холодок.

– Я зрозумів, що сталось. Він викликав Хаос!

– Який хаос..? Хто викликав?

– Цей могильний запах, тління… я одразу мав здогадатись, от дурень, дурень – він швидко ходив по кімнаті, збиваючи свої дорогоцінні скарби на підлогу, – а потім у його записах знайшов це, він звільнив  їх, тіней хаосу і руйнації, він провів ритуал!

– Та зупинись врешті-решт! Я нічого не розумію! Я взагалі прийшла тебе звинуватити, що це ти винний… про який хаос ти говориш…– нарешті Василиса зрозуміла і відчула той самий жах – невже це можливо?

– Так, так! Він зробив це! Я знайшов папери, там, де найбільше тхнуло! Ти відчуваєш? Щось вже сталось, щось дуже погане, це вже почалось!

– Так, я відчуваю… – вона відчула це за кермом, сильний біль, і побачила білі спалахи, вогні, відчула безвихідь…

– Це він, він…

– Хто він? – але вона сама вже знала відповідь…

Фінальна битва.

  Я стояла перед Брамою. Я знала, що Астарота більше немає. Він програв. Тепер я – Воротар. Воротар Дороги. Але ще я знала, що тіні не перемогли. Вони не могли вийти. Тому що я не дозволяла. Вони не просили, вони просто чекали, поки моя тінь поглине мене. Я відчувала, як вона рухається по судинах, нервах, міцніє. І ще я відчувала, що у будинку хтось є. Він зайшов без дозволу і став позаду. Я чула запах, запах тління і смерті. Я шукала його, вираховувала серед безлічі людей, а він сам прийшов до мене. Навіщо? Навіщо, якщо я з дефектом, якщо я сама тінь? Він мовчав, і я мовчала. Моє світло гасло.

  «Скорись нам, скорись! Впусти нас! Так буде краще… скорись… впусти…»

– Таки довелось нам зустрітись особисто!

  Я повільно розвернулась і зустрілась поглядом з професором медицини, психіатром, криміналістом Богемським Всеволодом Орестовичем.

– Ти здивована? Так – це я!

– Але ж Ви померли! Покінчили з життям! – він виглядав точно так, як на фотокартках, сивобородий шляхетний чоловік з розумними очима. Тільки очі у нього темні та порожні.



Ledim

Відредаговано: 05.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись