Вітер долі

10

- Не сиди пнем, допомагай! У моїй торбі маленький ножик є… Рибалка – справа шляхетна. Більшість апостолів рибалками були…

Поки закінчили патрати рибу, багаття майже догоріло. Охрім витяг з торби величезну грудку солі, посолив кожну рибину, обмазав глиною і поклав на вуглі. Потім безтурботно влігся на землю поруч.

- Маємо зачекати яку часину, щоб не перепеклась, а тоді вже спатимемо. Витратимо півночі, зате матимемо їжі на кілька днів.

«Я все одно з голоду не засну, слина капає» - ледве не відповів хлопець. Замість цього знову затягнув своєї.

- Маючи власного герба, твій пращур міг би свою хоругву відзначити.

- З якого дива? То ж не його хоругва була, а князя Ольшанського! У того і герб був, якраз на такий випадок. Чи ти думаєш, мої предки власні хоругви мали?

- А як тоді шляхтича відрізнити?

- От ти скажи мені, якщо турки нападуть і пан Круль[1] рушання оголосить, підеш?

- А як же!

- От бачиш… Батьківщина в тебе все забрала – майно, кохання, майбутнє. І копняка дала на прощання такого, що аж до Московії залетів… А ти за неї готовий головою важити. От тому ти і є шляхтич, а не через герб. Шляхтич – той, хто державні справи ставить вище власних, незалежно, має він герба чи ні.

- А як же родовід, честь роду…

- Видумка магнатська, щоб виправдати право одних безкарно обдирати інших. Ти, як я бачу, логіку таки шануєш, отож давай поміркуємо. Припустимо, тільки не кидайся на мене з сокирою, кажу ж «припустимо», хтось із твоїх предків вчинив безчестя, ну скажімо зраду. Давно, ще до твого народження. Маєш ти за це відповідати? Міг ти цьому якось запобігти? Міг ти це сам спричинити?

- Звісно,ні…

- То значить, родове безчестя плямою не лягає, якщо сам по честі живеш?

- Авжеж. Та до чого…

- До того, що тоді і честь родова тебе не підіймає, раз безчестя не опустило. Хіба то моя заслуга, що предок од Вітовта меча дістав? Чим тут пишатись? Мечем? Так він мені й не дістався. Предків можна любити, але пишатись… Родова честь – то химера.  У запущених випадках  дає такі тяжкі збочення як боярська дума на Москві. Якби ти бачив, що там діється! Сміхота… Там у Грановитій палаті трон стоїть і дві лави вздовж стін, для бояр. Чим значнішого роду боярин, тим ближче до царя місце має. Як курки у курнику. Яка дужча – ближче до півня сидить… І боронь боже на чуже місце сісти. Відлупцюють і викинуть, як курча нетямуще з сідала! У них для цього бороди є, щоб зручніше триматись. Так відтягають, що і вмерти недовго… При мені Бутурліни  Одоєвському пів бороди відірвали. Посланця не посоромились… А цар і каже мені «сідай!». Ну а я йому – «красно дякую, я краще постою, бо ще борода не відросла»… Язик – ворог мій…

- Так тебе за це на дибу? Що з бояр глузував?

- Якби ж то. Послання князеве їм не сподобалось…

- Яке послання?

- Може і розкажу коли, якщо князь дозволить,  або сам дізнаєшся, як московити розпатякають… А зараз не час, вибач…

- Ти теж вибач, що про себе не розповідаю. Не тому мовчу, що криюсь, а просто розповідати соромно. Одну лише таємницю й маю – князя Мазовецького зарізав!

- Нічого собі! Ти дійсно страшна людина… Щодня когось ріжеш?

- Та ні, він перший і мабуть останній… От розповів – і на душі легше стало.

- А чому останній? Невже це я на тебе так вплинув?

- Та не жити мені на цьому світі. Княжичі скрізь знайдуть. Може, вже й нагороду за мою голову призначили. Думав, до Москви у службу податися, так бач – шпигуном оголосили і на дибу. Якби не ти – вже й не жив би! А я тобі навіть не подякував, вибач дурному…

Охрім аж наче зніяковів.

- Та Бог з тобою, парубче! Ще рахуватись будемо?! Ти мені теж як міг допоміг… І ще мабуть допоможеш – дорога в нас попереду важка та далека… Ось, до речі – допомагай рибу їсти!

Анжей з’їв два велетенські карасі, хотів взяти третього, та передумав. Охрім заснув не подавши голосу. Хлопець ще яку хвилину розмірковував, чи треба вартувати, якщо Охрім не сказав. Може, і не треба? З цією думкою і заснув.

 

[1] Король (пол.)



Володимир Митус

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись