Вітер долі

20.

Анжей спати не міг. Почувався як звір, що втрапив у пастку. Безцільно бродив по кімнаті, сіпав заґратоване вікно, безцільно вдивлявся у задніпровські луки, порослі верболозом. У голові панував хаос. На додачу до всього дуже дратував розмірений звук крапель падаючої води звідкись згори. До вечора тривога переросла у відчай, ноги вже гули. А Охрім спав собі, наче вдома. Проснувся він вже в сутінках.

- Придумав щось?

- Ні. Голова гуде.

- Слава Богу, що  я не чую… Гаразд, я вже відпочив, будемо звідси вшиватись.

- Ти придумав, як?!

- Залиш грати у спокої. Нас очікує поєдинок розуму, а не сили. Ти лише мовчи, що б не сталось. Дасть Бог, виплутаємось.

Хлопець хотів задати півсотні питань, але після такої заяви мусив мовчати, хоча всередині все криком кричало. Здавалось, пройшла вічність, поки двері нарешті відкрилися. За ними панувала темрява. Охрім обізвався першим.

- У пітьмі блукаєш? Символічно…

- Пітьма просвітлює розум – так, здається, ти мене вчив?

- Для цього його треба мати…

- Ну що, надумав?

- Що ти зробив з московським посланцем?

- Яким ще посланцем? – в голосі ротмістра почулася розгубленість.

- До князя Адама, якого ти перехопив.

- Хто тут кого допитує?!

- Вищий розум завжди підкорює нижчого. Закон природи.

- Не забувай, хто з нас за гратами.

- Кожен перебуває у клітці власного розуму.

- Досить мудрувань! Говоритимеш чи ні?

- А я що зараз роблю?!

- Не хочеш добром…

- Дивне в тебе добро. Ворогу такого не побажаю.

- Гаразд. Посидь тут. Думаєш, ти міцніший  від заліза? Через два дні ти мені розкажеш все що завгодно за кухоль води. А поки що послухай, як вона капає, спати тобі не дає. Якщо довго слухати, від цього можна збожеволіти.

- Це ж ти тут мабуть зазвичай спиш… от і наслухався. А я міркую – що з тобою сталося. Такий спудей чемний був і на такого живодера перетворився. Ти лише прислухайся до цих звуків, приділи їм хвилю часу.

Охрім дійсно якусь хвилю помовчав, щоб дати ротмістру краще розчути звук падаючих крапель, потім продовжив говорити, але голос його дивним чином змінився, став глибоким, густим, відстороненим.

- Ці звуки – божественна музика. У них відкривається сутність життя. Вони линуть так невпинно, безкінечно, як саме буття Боже, за кожним обов’язково слідує другий, невмолимо, як доля, рівномірно, як зміна дня і ночі. Ти відчуваєш падіння краплі ще до того, як вона вдариться об воду, ти можеш прозирати майбутнє бо цей звук відриває душу твою від тутешнього буття і підносить до престолу  Творця небесного. Немає більше нічого крім тебе, цього звуку і мого голосу, тепер і звук крапель зникає, розчиняючись у вічності, залишається лише мій голос, ти чуєш лише мій голос, більше нічого, це голос істини, ти маєш коритися йому беззастережно. Ти чуєш мій голос?

- Так.

- Що ти робитимеш?

- Коритимусь йому беззастережно.

- Відімкни грати.

Хлопець почув, як клацнув замок, заскрипіли завіси, та не міг зрушити з місця, наче примерз. Ноги просто не слухались. Із дивного стану його вивів Охрім, давши добрячого стусана. Анжей хотів крикнути, але вчасно згадав наказ мовчати.

- Іди в кабінет, відчини касу.

Хлопець почув мірні кроки у пітьмі і назирці рушив слідом.

            У світлі ліхтаря, що мерехтів на столі, Анжей побачив, як Охрім схилився над скринею і розсовував по кишенях її вміст, підставивши ротмістру спину. Однак Сапіга стояв поруч і байдуже дивився кудись у стіну прямо перед собою.

- Зараз ми спустимось униз. Я перший, ти за мною. Покличеш старшого варти, накажеш запрягти нашу карету і осідлати тобі двох кращих  жеребців. Де наш служка?

- Досі спить у кареті.

- Добре! А де посланець московський?

- У підземеллі.

- Накажеш привести і посадити в карету. Сам сядеш у карету, жеребців накажеш прив’язати позаду. Накажеш відчинити ворота, скажеш, що повернешся надвечір завтра. Слухаєш тільки мій голос. Не існує нічого крім мого голосу.

Мовчки рушили далі. Ротмістр слухався, як мала дитина. Вояки запрягли коней, на руках принесли непритомного чоловіка у скривавленій сорочці. Охрім несподівано махнув рукою і всівся у карету слідом за ротмістром. Анжею довелося лізти на передок і братися за віжки. Ворота відчинилися і карета поволі виїхала у верхнє місто. Дороги Анжей не запам’ятав, але розсудив, що якщо їхати весь час униз, рано чи пізно вибереться з міста, яке вночі здавалося більшим ніж удень щонайменше вдесятеро.  Двічі Охрім висовувався з карети і показував мовчки дорогу. Двічі зупинялись на воротах і ротмістр безвідмовно вимагав їх відчинити. Врешті вже за містом Охрім наказав зупинитись. Побратими помінялись місцями і рушили далі. Хлопець намагався розпитати Охріма про побачене але отримав традиційну відповідь.

- Не час! Маємо дістатися володінь Ходкевича, поки коні йдуть. Вони із князем рідня, там буде безпечніше. Пильнуй усіх трьох. Везтимемо сонними, лише б вина вистачило. Завтра вдень десь відпочинемо, післязавтра вранці будемо на місці. Якщо Бог дасть.

Хлопець мовчки сів у карету, де було вже затісно. Троє полонених спали сидячи, прив’язані попід груди шкіряними ременями. Анжей мусив сісти напроти ротмістра, поруч із пораненим московитом. Хотілося їсти, але підняти пораненого годі було й думати, і їжа залишилась недоступною у ящику під ним. До півночі хлопця мучили жахи від пережитого. Людину найбільш лякає незрозуміле, тож Анжей був неймовірно наляканий. В голові билася єдина думка: це ж він і мене так може, кожної миті! Врешті він таки заснув, хоч до останнього збирався очей не зводити з ротмістра.



Володимир Митус

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись