Вітер долі

21.

Проснувся Анжей вдень від голоду, карета все ще кудись їхала. Полонені спали як убиті, тож Анжей спостерігав за ними ще кілька годин, не маючи чим зайнятись. Страх перед чаклуном при денному світлі трохи відступив, але не залишав, на душі наче лежав холодний камінь.

Врешті Охрім зупинив таки карету, витяг пораненого на траву, видобув свій шкіряний мішок і заходився перев’язувати рани, не приводячи до тями. Анжей тим часом дістав таки харч із ящика і заходився їсти.

- Коней випряжи, стринож, вони теж голодні. А ті двоє нехай сидять, вони вже звикли…

Хлопець перервав обід і слухняно почав розпрягати. Потім побратими пообідали і Охрім спокійнісінько влігся посеред трави.

- Як ти це зробив?

- Було дивитись.

- Ти кожного так можеш…

- Ні. Не всі піддаються. Бажано знати людину, щоб передбачити її дії. І не так все просто, як тобі здалося. Морок триває недовго, забирає багато сил, може щомиті розвіятись. Так що я не всесильний, парубче. На жаль. І до того ж пригнітити можна тільки волю. Душа непідвладна мороку…

- Як це?

- Морок не примусить людину зробити те, на що вона не здатна у житті за власним розсудом. Якщо людина не вбивця – її не примусиш вбити у цьому стані. Якщо не злодій – не примусиш вкрасти. Якщо не кат – не примусиш мучити…  А тепер вибач – я теж колись маю поспати, бо знову ніч їхати. А ти пильнуй їх. Перед від’їздом розбудимо і погодуємо. Вина залишилось на один раз, а сонних везти легше.

- Може, я правитиму?

- А ти знаєш, куди їхати?

- Вибач, не подумав. Жодної з мене користі…

- Не хочу тебе хвалити, але кращого попутника у мене в житті не було…

Увечері спільними зусиллями по одному впорали полонених. Московитам вже все було байдуже, а ротмістр здається взагалі втратив пам'ять, не розумів де він і як тут опинився, але оцінивши розклад сил, зовні безтурботно допив вино і заснув.

- Ну от, Януше, з пана ротмістра надоїли ми сто вісімдесят шість дукатів і двадцять вісім талерів. Тримай половину! Ще з тиждень би так поїздити – купиш собі хутір і заживеш паном. Анжей підсів до Охріма на передок карети. Помалу рушили.

- Який із втікача пан. Одна дорога – на шибеницю…

- Вибач, дурний жарт. Хоча… Хоч у нас і спільна Жечь, але закони польські  в цих краях мають дуже умовну силу. Особливо у порівнянні з княжою волею.  А князь, відчуваю, буде тобі дуже вдячний… Цілком можеш десь тут і осісти. Щоправда, шляхетство тобі зараз не підтвердити. Але ти молодий ще, можеш собі дозволити зачекати з цим років двадцять-тридцять…

- Ти ж обіцяв мене на Січ узяти, допомогти до товариства вступити…

- Так ти ж тоді таких грошей не мав, не передумав?

- Ні. Візьмеш мене до себе в науку? Я буду слухатись…

- Слухатись ти вмієш, визнаю. Та цього замало. Потрібен дар особливий, іскра Божа, розумієш? Козаків у товаристві тисяч до сорока, а характерників – семеро. Найімовірніше, що час та сили втратиш, а нічого не досягнеш. А можеш і життя втратити… Може, тобі краще б до університету податись?

- Таких грошей у мене немає.

- На таку справу – позичу.

- А чому тебе Сапіга професором кличе?

- Бо я і є професор. Це ж не звання, а посада. Професором і ліценціат може бути, не лише доктор. Але тільки в тому університеті, де диплом отримав. Тож я у Падуї професором був, проміж інших Івана там вчив, а от у Болоньї, скажімо, вже не міг би, бо докторську гідність не здобув.

- А чому в Болоньї?

- Для прикладу. Це найстаріший університет у Італії, найкращий. Падуанський при ньому другий, зате вільніший. Як Кембрідж при Оксфорді в Англії.

- А чому ти до Болонського не вступив?

- Православному тяжко там навчатись, а працювати і поготів. Тому православні русини майже всі в Падуї вчаться.

- А ти міг би доктором стати?

- Ні. Треба було віру міняти. Я відмовився.

- Чому?

- Душею не торгую.

- Невже це таке лихо – католиком бути?

- Для тебе - ні. Бо ти католиком народився. А для мене віру змінити – означає відректися від роду, предків, рідної землі! Це як тобі герба свого зректись.

- То не радитимеш мені в православ’я переходити?

- Не раджу. Раджу поспати. Не відомо, чи до ранку доїдемо. І день важкий може чекати попереду…

- А в науку візьмеш?

- Вже взяв, а ти й не помітив. Вчитиму, скільки витримаєш. Принаймні, на лікаря тебе вивчу. А на характерника – обіцяти не буду. Але якщо голову втратиш – скаржитись не приходь.

- Без голови точно не прийду…

- Впертий ти, парубче, йди спати. Обіцяв же слухатись.

- Та не спиться мені…

- Йди від гріха. З твоїм безсонням звідси падати високо.

Прокинувшись удосвіта Анжей одразу ж перебрався до Охріма на передок карети. Такий очікуваний Брагин виявився звичайним великим селом над неширокою, почасти заболоченою річкою. Анжей розглядав білі мазанки під соломою і невеликий квадратний дерев’яний замок  із двома баштами на горбі над селом. Хлопець почувався ошуканим. В його уяві князь Адам вже малювався казковим витязем, який має жити в білокам’яному палаці. А це хіба замок? У батька і то кращий.

- Невже князь Адам у такому живе? Знову з мене глузуєш?

- Князівський палац далі. Це міський замок.

- Хіба це місто?!

- Не Краків звичайно, але і не село. Ремісників тут сотні, усяких. Що завгодно можна купити. Хоча, звичайно, непотрібне майно краще було продати в Могилеві. Та бач, як склалося…

Князівський замок виявився великим і похмурим. Майже правильний шестикутник, шість башт із гарматами  і висока стіна між ними з бійницями нагорі, гарний парк із трьома алеями, що збігали від трьох башт схилом  униз до річки, барбакан[1] справа від єдиних воріт. Навколо замку було гамірно, сотні людей снували туди-сюди як мурахи, без видимої цілі. Скрізь по парку розкидано великі військові палатки різних розмірів і кольорів. Панувала атмосфера ярмарку. Не доїхавши до замку Охрім раптом зупинив карету посеред парку  і легко зіскочивши на землю рушив кудись убік просто по траві. Назустріч йому йшов високий стрункий козак. Сині широченні штани, вишита біла сорочка, шовковий пояс із шаблею, на голові – оселедець. Зустрівшись, козаки обнялися і рушили  до карети.



Володимир Митус

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись