Вітер долі

29.

Прокинулись вже у сутінках. Коли вставали - з сувою брудного одягу щось випало.

- Що це за ніж у тебе?

- Самійло позичив. Я ним учора… чи позавчора…

- Зрозуміло. Є чим пишатись.

- Де там! Беззбройних, з-за рогу… Не люблю я такого бою. І взагалі ти правий – нема роботи гидшої, ніж людей вбивати.

- Ти не мав вибору. Могло бути… сам розумієш. То тебе Господь направив, Божа воля.

- То все Самійло! Привида хотів мені показати. Батько йому не повірив, от він і шукав свідка. І все одно – гидко на душі. Молюсь, щоб Господь гріхи їхні їм пробачив. Ну і мені теж…

- А без ножа ходити – не діло. Не напозичаєшся. Ось, тримай, на пам'ять про боярина Стрешньова і його дибу. Тільки князів постарайся більше не різати… їх і так небагато залишилось.

- У вас і князі на князів не схожі! Носа не деруть, перед людьми не чваняться. Я там на банкеті сам посидів – ні біса не розумію, де у вас хто. Як їх розрізняти… А кинджала не треба – я собі куплю. Нехай тобі – голитися.

- Бери, в мене кращий є!  А розрізняти просто. Суспільство наше ділиться на збройних і не збройних. А якщо без зброї йде, але поверх жупана підпоясаний – значить теж збройний, тільки шаблю дома лишив. А князів і панів взацних впізнають не по їх поведінці, а за ставленням людей до них. А взагалі-то краще вважати, що кожен зустрічний – взацний пан. Дурного гонору у нас не люблять. Ви, поляки, живете за нашою спиною, як у Христа за пазухою. Ваша шляхта давно попсіла, не має, чим себе зайняти, тож з посполитих знущається, як хоче. А ті бояться і голову підняти. А ми на межі життя і смерті існуємо! І беззбройний, у якого вбили бусурмани родину, може миттю стати збройним і піти мститися. Тож стався до всіх з найбільшою повагою, на яку лише здатний. Хамство і чванство в нас не в пошані.

Ще не дійшовши  до брами знов зустріли князя Адама і Самійла. Чи він тут на нас чатує? – подумалось хлопцю.

- Виспалися?

- Авжеж. Дав Бог погоду на Великдень!

- Тяжко вдень спати?

- Легше, ніж вночі робити! Та ми  з Янушем за мандрівку перейшли на нічний спосіб життя, як вовки. Тож підемо пиячити, щоб надолужити втрачене за день. А тобі поспати не завадило б - працюєш забагато, як на князя…

- Та мені так та дірка у стіні болить і муляє, що не заснути. Наче у спині хто дірку провертів. Сам розумієш, що то є - порохівниця…

- Як стемніє, я її замурую. Тільки вартових заміни. Постав замість них парубків.

Князь повів Самійла та Анжея до порохової вежі. За вхідними дверима, перед сходами до підземелля стояло двоє озброєних вояк.

- Ідіть до зали, святкуйте. Парубки вас замінять, заради свята. Їм однак робити нічого…

Вояки пішли, залишивши списи.

- Пильнуйте, хлопці! І щоб нікого, крім мене й Охріма, всередину не пустили, що б хто не казав! Як Охрім закінчить – пришлю вам заміну.

Залишившись удвох хлопці переглянулись.

- Тримай ножа!  Я вимив…

- Візьми собі на пам'ять, це дідів кинджал, аланської роботи. Мені він нагадував би про те, що хочу швидше забути. А тобі буде про мене нагадувати. Ось і піхви, тримай! І носи завжди з собою. Батько каже – чоловіку і до вітру без ножа виходити не можна.

- Тепер і я вже навчений! Візьми мого, щоб і ти про мене інколи згадував!

Анжей без коливань відв’язав  Охрімів дарунок і простягнув Самійлу. Той посміхнувся і приладив його на пояс. Тут і Охрім нагодився, з двома цебрами розчину рушив до порохівниці. Окинув хлопців хитрим оком та нічого не сказав. За хвилину повернувся, приніс ще два цебра і зник у підземеллі надовго. Хлопці стояли мовчки, сторожко прислухаючись. Поки Охрім закінчив - сплила, здається, вічність.

- Все! Зараз вам зміну пришлю! – Охрім із порожніми цебрами рушив до вхідних воріт, та раптом повернувся і чкурнув нагору сходами.

Ворота прочинилися, за ними стояв старий сивий вояк, за його спиною двоє молодших.

- Що тут коїться? Де варта? Ви хто такі?!

- Ми і є варта! Князь Адам відпустив вартових на банкет, нас залишив на варті, наказав нікого не пускати, поки не змінить.

Старий воїн спокійнісінько почвалав прямо до них, наче нічого не чув.

- Стій!

Анжей виставив списа перед собою, націливши в груди сивому. Самійло став зі списом поруч.

- Ви що, подуріли?! Я ж каштелян!!!

- Князь сказав нікого – значить НІКОГО!

- Ну я вам зараз вуха надеру! Пропустіть негайно, бо як піду за князем,  – пожалкуєте, що на світ Божий народились! Порохова вежа – не місце для жартів!

Хлопці стояли непорушно, у каштеляна почало червоніти обличчя. Усі троє побігли на подвір’я, старий попереду з лайкою, молодші  за ним мовчки. За хвилину Охрім тінню промайнув по сходах і вибіг геть.

Незабаром повернувся червоний від люті каштелян. Поруч із ним ішов стривожений князь Адам.

- Тільки поглянь, княже, на цих песиголовців! Жартувати наді мною здумали! Та вас іще на світі не було, як я з Байдою на турка ходив! Ти глянь, княже, які пики нахабні – як не луснуть!



Володимир Митус

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись