35.

Здолавши нарешті довжелезні кручені сходи Анжей хотів виглянути у вікно навпроти дверей, щоб відсапатись, але князь Юхим  п’ятірнею заштовхав його в кімнату. Від поштовху  в спину хлопець втратив рівновагу і буцнув  Самійла, який ішов першим.  Кругла кімната з двома вузенькими віконцями займала весь четвертий поверх. Вздовж стін стояли короткі дерев’яні лави. На одній з них зліва від дверей сидів зігнувшись сивий чоловік середнього віку у дорогому сірому жупані. Князь Юхим на знак вітання ляснув його п’ятірнею по спині, мало не зваливши з лави, але не вивів із стану апатії.

- Здоров, Юхиме – кволо проказав він не підводячи голови.

Біля вікна князь Адам щось обговорював із молодим чоловіком у синій шовковій сорочці, на яку вільно спадали довгі кучері. Зауваживши князя Корецького він обернувся.

- Вітаю, Юхиме! Здоров, Самійле! А ти, мабуть, Януш?

Від такого звертання Анжей закляк і з великим запізненням потиснув простягнуту руку.

- Михайло! Коли відпустиш руку – з братом познайомлю…

Анжей раптом зрозумів, що вчепився в князеву руку, як воша у кожух, із запізненням розтиснув пальці і почервонів.

- Юрій, мій молодший брат! – князь відступив убік. – Ти що, німий?

Юрій лише злегка кивнув головою, не рушивши з місця. Анжей намагався привітатися, але голос і справді відібрало.

- Дядьку Михайле! Він тебе мабуть з дядьком Адамом переплутав! – озвався Самійло звідкись з-за спини. – Тут так темно…

Самійло взяв Анжея за плече, повернув до себе.

- Це князь Михайло Вишневецький, овруцький староста, а ото князь Юрій Вишневецький!

- Це козак Ян Чобіт, що з Москви щойно повернувся, протеже князя Адама – князь Михайло підійшов до сивого чоловіка на лаві. Той підняв таки голову, показавши бліде трикутне обличчя з обвислими вусами, мовчки подивився на Анжея. Сумно покивав головою, наче кажучи, що нічого іншого від Адама і не сподівався.

- Це князь Чорторийський Юрій! – громовим голосом оповістив Анжея князь Юхим. – Ти не думай, він живий, тільки сонний!

Анжей хотів підійти, щоб зблизька вклонитися князю Чорторийському, але Юхим в цей час гепнувся на лаву і потягнув хлопців за собою. Тим часом до кімнати зайшов невисокий худий сивий чоловік з аскетичним обличчям і короткою борідкою клинцем, вдягнутий у каптан московського крою.

- Вітаю шановне панство! – не чекаючи відповіді, пройшов до князя Чорторийського і сів поруч. Анжей хотів встати, але не зміг навіть поворухнутись, придавлений до лави могутньою рукою.

- Князь Заславський, староста Житомирський! – проревів йому у вухо Юхим.

Майже одразу зайшли русявий молодий чоловік років двадцяти п’яти, невисокий але широкоплечий, у шитому золотом польському жупані з шовковою шийною хусткою, і Митро. Князь Юхим підвівся назустріч, ігноруючи простягнуту для привітання руку обняв прибулого, міцно притиснувши до черева.

- Що ж ти, Романе, не вибрав часу зайти?

- Щойно прибув, дядьку Юхиме! Святкувати ніколи…

- Це наш друг Ян Чобіт, запорожець! А це князь Роман Ружинський, славний лицар, племінник того самого Чорного Богдана!

- Анжей потиснув руку князю Роману і зустрівся з чіпким насмішкуватим поглядом. Очей не відвів, хоча дуже хотілося.

- Сідай ближче, соколе! Поговоримо! Самку, посунься!!!

Роман однак сів аж за Митром, який вже вмостився поруч Самійла.

- Я краще тут, дядьку Юхиме, щоб ти рукою не діставав. Я тебе й звідси добре чую...

            Слідом  у супроводі Охріма увійшов міцний  чоловік років сорока, з широким квадратним обличчям в обрамленні короткої але густої бороди, з під густих брів на Анжея зиркнули холодні сірі очі. Охрім сів біля Анжея, бородатий  вмостився поруч, злегка кивнувши головою присутнім.

- Це мій учень, Януш Чобіт.

- З яких пір ти на князівську раду учнів водиш, професоре?

- Князь Адам його запросив. Вони друзі.

- Он як… І з Юхимом бачу теж… Далеко піде. Тільки назад не вернеться. Матимеш клопіт з таким учнем…

Відповісти Охрім не встиг, бо на порозі  з’явився ще один невідомий, зовсім хлопчик у простій вишитій сорочці, але з багатим шовковим поясом. Одразу за ним увійшов князь Адам, взяв його під руку і підсів до Охрімового супутника, потягнувши хлопця за собою. За ним сіли Михайло та Юрій Вишневецькі.  Анжей помітив, що князі Чорторийський і Заславський сидять окремо від решти. Між тим у дверях з’явився, повністю заповнивши їх собою, товстелезний високий чоловік років тридцяти п’яти   із круглою червоною пикою, прикрашеною маленькими гидкими вусиками і круглими витрішкуватими очима, що стирчали наче роги. Якусь хвилю він мовчки відсапувався на порозі, вчепившись руками у косяки.

- Якого біса так високо збиратись?! Іншого місця немає?

Князь Адам хотів щось відповісти, але в цю ж хвилю заревів князь Юхим.

- Було сказати, я б тебе на руках приніс!

- Тут нас ніхто не підслухає – винуватим голосом стиха додав князь Адам.

Товстун прогупав через кімнату і всівся біля князя Заславського, впершись руками в коліна, задравши голову і вирячивши очі.

- У нього завжди такий погляд?  - пошепки запитав Анжей у Охріма, але замість відповіді отримав стусана ліктем. Він не одразу помітив, що за товстуном нечутно увійшли ще двоє молодих людей середнього зросту у чорних камзолах германського зразка але із товстелезними золотими цепами на худих шиях. Обидва скромно сіли біля товстуна, опершись об стіну. Мабуть, вони сюди товстуна по сходах і виштовхали. Цікаво - сини чи слуги?