Вуаль

Нова справа

Карл сидів у відділку за своїм робочим столом, дописуючи звіт про чергову розкриту справу. Важко зітхаючи, потягуючись та поправляючи темне волосся, іноді поглядав на годинник. Бо справи він розкривати любив, а от звіти писати… Це було не для нього. Тому на його столі зазвичай лежала ціла купа паперів, які він ніколи не міг вчасно оформити, за що й отримував від капітана на горіхи. А, коли задзвонив телефон, він аж зрадів.

– Так, Карл Стівенс, відділ розслідувань… Добре. Виїжджаю.

Він покинув трохи недописаний звіт на столі й помчав на виклик до готелю у Верхньому Вест-Сайді, де було знайдено труп.

Це був великий тризірковий готель. І, хоч зовні він виглядав доволі непримітно, та всередині все виглядало розкішно: дерев’яні меблі та панелі, м’які килими, багато червоного кольору та м’якого світла. Було видно, що готель був нещодавно оновлений і це подобалося відвідувачам, яких було багато.

Детектив піднявся на восьмий поверх, де знаходився потрібний номер, разом з супервайзером, що взявся його супроводжувати. Аби не витрачати час дарма, він дорогою почав з’ясовувати обставини, за яких знайшли тіло.

Супервайзер, високий брюнет з приємним голосом та зеленими очима років тридцяти п’яти на ім’я Майкл Беннет, явно нервувався поряд з представником поліції.

– Покоївка, побачивши на дверях табличку «Не турбувати», не прибирала номер зранку. Після чотирнадцятої мене повідомили про те, що табличка не зникла, тож я повісив на неї нашу жовту табличку з нагадуванням гостю про те, що покоївка має прибирати номер. Ми передали це вечірній зміні. Таблички так і продовжили висіти. За інструкцією сьогодні о 14.00 я повідомив рецепцію, і вони подзвонили в номер цього Джона Майерса.

Карл радів, що йому попався такий говірливий робітник. Бо часто від шоку люди замикаються і з них слова не витягнеш. А цей хлопець явно зекономив йому купу нервів та часу. Він поглянув на годинник і, раптом зрозумів, що супервайзер замовк, поглянув на нього, вносячи нотатки до робочого блокноту:

– Продовжуйте.

– На дзвінок ніхто не відповів, і менеджер разом з начальником господарської служби та покоъвкою піднялися сюди, – він нервово ковтнув, – а тут…

Вони саме підійшли до дверей потрібного номера. Слідів проникнення не було. Карл вирішив уточнити цей момент:

– А хто відкривав двері?

– Річ у тім, що двері були незамкнені.

Детектив ще раз поглянув на чоловіка, потім на двері, вдягнув рукавички та зібрався зайти до номера.

– Дякую, Ви поки що можете йти, я тут сам впораюся.

Здавалося, супервайзер був радий опинитися якомога далі від цього жахливого місця.

Тіло білого чоловіка років сорока п’яти – п’ятдесяти лежало біля тумбочки, що була навпроти ліжка, яке було застелене. Телевізор вимкнений. Як і в усій кімнаті, на тумбочці порядок – вода й дві чисті склянки. Слідів пограбування чи боротьби немає. Сейф закритий. Біля чоловіка ані крові, ані синців на тілі.

До кімнати ледь не влетів судмедексперт, якого Карл знав уже по кількох справах. Це був Девід Браун, високий чоловік з темними очима та завжди похмурим виглядом. Привітавшись, детектив продовжив робити записи, очікуючи на думку експерта. Хоча, на перший погляд, йому все було зрозуміло.

Оглянувши тіло, експерт звернувся до Карла:

– Ну, що, на перший погляд – серцевий напад. Слідів ніяких на тілі я не побачив, крові теж. Присутній запах алкоголю, але навряд чи це вбивство. Можливо, алкоголь спровокував напад. Але детальніше зможу сказати, лише як будуть готові аналізи та розтин.

Тіло забрали на експертизу, а Карл усе ходив по кімнаті, роздивляючись та роздумуючи – щось не давало йому спокою. Якась деталь випадала із загальної картини. Пазл не складався. Але чому? На це питання відповіді він поки що не знайшов.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись