Я не твоя, Кощію, або Кінець світу скасовую!

Глава 20. Іванка-дурника викликали?

Я, мов ядро, пронісся над лісом, над полем і гепнувся на величезний...  не знаю, що це, але буду називати його кавуном, тому що він з тріском розлетівся на шматочки, розкидаючи на всі боки колюче насіння.

Коли я встав, жижки у мене трусилися, тільки нікому про це казати не можна, я ж, начебто,  герой…

А, може, вистачить з мене екстриму? Я підняв шматок «кавуна» і відкусив. Їсти можна. До речі, точно такий, тільки трохи менший, мені приносила птаха. Ось де вона пасеться! І чого це вона мене так відфутболила? За те, що заліз в гніздо? Гаразд, не склювала - і за те спасибі. Я обтрусився і, похитуючись, пішов далі полем, полем...

 

                                           * * *

Полем, полем дійшов я до поселення. Хто ж тут живе, може, ельфи? Хоча не  схоже, будиночки надто примітивні... А що ж так порожньо? Іду вулицею, ніде нікого. Дивно, дивно...  Вид обжитий, не занедбаний, немов тільки що усі жителі зібралися і пішли в… нікуди.

Я зупинився біля хатинки з відкритими дверима.

- Гей! Тук-тук! Хто в теремку живе? А ніхто і не відгукується. Заходь, першим будеш, - сам собі відповів я і зайшов.

Пусто. Але вигляд тут живе повно людей. Дитяча одежина розкидана, в печі горщик з варивом, яке запахом нагадало мені борщик. На столі три тарілки, повні, їжа ще парує. Хліб чорний нарізаний скибками. Ложки дерев'яні. Немов хвилину назад сім'я готувалася поїсти, і раптом...  Куди ж всі поділися?

- Ласкаво прошу до нашого куреня, - сам себе запросив я. - Велике спасибі.

Треба ж, сам з собою заговорив, навіть на острові я до такого не доходив, а тут це незрозуміле безлюддя...  Хочеться людський голос почути.

Вариво апетитно лоскотало ніздрі.  Гадаю, будь господарі тут, вони б мене обов'язково пригостили. Я підійшов до столу і сів на лавочку. Точніше, спробував сісти, лава раптом вислизнула, і я опустився п'ятою точкою на підлогу. Дивно...  Я потер забите місце і все-таки сів, міцно тримаючи сидіння двома руками. Я просто впевнений, що тут щось не так.

Гаразд, подумаю потім, їсти дуже хочеться... Я потягнув носом запаморочливий запах. Як давно я вареного не їв...  Ложка вистрибнула з рук, зробила політ по параболічній траєкторії і, цокнув, гепнулась на підлогу. Я піднявся за столовим прибором-циркачем і знову сів повз лавки. Вимивши ложку і знов зайнявши місце за столом, я потягнувся за хлібом. Горбушка відсунулася. Рука завмерла. Я знову витягнув пальці. Хліб ще відсунувся. Блискавичний рух - і я його зловив! Оглянув. Звичайний окраєць, їстівний. Не знаю, що тут відбувається, але ніхто не завадить мені пообідати! І я накинувся на їжу, немов голодний тигр.

Раптово я помітив, що їх двох, що стояли поруч, тарілок їжа теж швидко зникає, і ложки активно черпають вміст, підносячи невидимими руками до невидимих ротів. Цікаво, роблю вигляд, що моя увага повністю зайнята борщем, доїдаю і…  хап повітря над тарілкою. Нікого, ложка впала на стіл, ображено стукнувши. Я сходив по горщик і налив другу порцію. Потім повернувся до майже порожніх тарілок.

    - Добавки насипати?

Тарілки підсунулися до мене, і з шафки прилетіла ще одна. Ну да, я ж з'їв чиюсь порцію і хтось залишився без обіду. Що за невидимки? Я наповнив тарілки, і ми всі разом взялися за їх спустошення.

- Дякую господарям! - подякував я, закінчивши їжу. - Ви хто?

Мовчання. Не хочете знайомитися, як хочете.

- А посуд хто буде мити?

Тарілки поповзли до мене.

- Моя черга? Ну добре.

Я зайнявся посудом, при цьому тричі проливалася вода і ложки вистрибували з миски, немов коники.

Кілька разів хтось чіпав мене ззаду, я, як Панас в дитячій грі, хапав руками повітря, так нікого і не впіймавши. Невидимки явно загравали зі мною, але розмовляти вперто не бажали.

- Ну, що ж, дякую вам за гостинність, - кивнув я в бік печі, склавши вимитий посуд. - Прощавайте.

Двері зачинилися перед моїм носом. Звичайно, я міг би легко відкрити їх, але... Не хочуть мене відпускати, значить, можна залишитися, може, що-небудь з'ясується. Полтергейст досить мирний, так, пустує потроху. Чому б не відпочити перед дорогою? Я ліг на тапчан, вирішивши спостерігати за тим, що відбувається, з-під прикритих вій. Лежав, лежав. Раптом щось - бубух! - на мене звалилося. Схопився, дивлюся туди-сюди. Нікого, тільки ковдра з’явилась. Хтось дбайливо намагався мене укрити.

- Ну, спасибі, - я знову ліг, продовживши спостереження.

Полтергейст робив те, що йому і належало. Час від часу пересувалися окремі предмети, відкривалися і закривалися двері. Часом чулося тихе-тихе хихикання. Я спостерігав, спостерігав, та й заснув.

Розбудила мене розмова. Я розплющив очі. Звичайнісінька сім'я, люди чи дуже схожі на людей. Господиня займається вечерею. Господар возиться з дітьми. Я трохи повернув голову, щоб краще розглянути, і одразу почувся дитячий дзвінкий голос:

- Мам! Пап! Він прокинувся!

Довелося піднятися і витримати увагу п'яти пар цікавих очей.

- Здрастуйте, - а що ще я повинен говорити в такій ситуації. - Ви вибачте, що я без дозволу зайшов в ваш будинок, їв вашу їжу і спав на вашому ліжку, - сам собі Машу зі старої казки про трьох нещасних ведмедів нагадав. - Просто я втомлений подорожній...  А село порожнє абсолютно. У вас відкрито було, я і зайшов.



Галина Курдюмова

Відредаговано: 12.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись