Глава 27. Ключ і мапа. Частина 2.

Сонне місто порадувало нас тишею і спокоєм. Ми зробили віраж над замком, але нас ніхто і не помітив. Воїни сиділи, стояли, лежали, слухаючи чергову жалісливу історію, що розповідала Марушка, тобто, Марукка, яка висіла  на своїй літаючій платформі над містом. Молодець, здібна учениця. Я навіть зазначила деяку взаємну інтеграцію армій. Передні фланги розміщувалися вже упереміш, і пили ель із загальних бочок.

У замку нас зустріли, як знатних гостей і до закінчення виступу Марукки навіть нагодували. Коли королева увійшла до вітальні, ми з Кощієм сиділи на дивані, і він мені на вушко розповідав анекдоти з життя русалок. Побачивши господиню замку, шепнув:

- Про русалок - ні слова!

І ми розсміялися.

Марукка подивилася на нас невдоволено, їй явно не подобалися наші відносини з Безсмертним. А я ще й підлила масла у вогонь, невинно приклавши голову до його плеча.

Королева навіть зубами заскреготала:

- Є привід для радості?

- Ну що це таке: ні здрастє, ні до побачення? - запитала я, притискаючись до Кощія тісніше.

- Ти б спочатку баньку витопила, їсти посадила, спати постелила, а потім би вже і розпитувала, - додав він фразу з народних казок.

- Наскільки я знаю, поїсти ви вже встигли, а баньку я вам зараз сама приготую, - процідила крізь зуби магічка, - і спати покладу. Потім. Що ж, здрастуй, Кощій!

- Здрастуй, якщо не жартуєш.

- Це ти нині розжартувався. Є хороші новини?

- А зі мною привітатися? - влізла в розмову я.

- Здрастуй, Нетті, - Марукка мало не спопелила мене очима.

- Моє вітаннячко.

- Так знайшли ви камінь?!

Кощій мовчки поліз до кишені і дістав обидва камінчика.

- Яке щастя! - королева полегшено сіла на лаву. - А я вже змучилася вся. - Горло тільки чарами і підтримую. Самій вже від цих всіх історій нудить. А вони слухають!

- А про прохід в наш світ щось дізналася? - запитав Безсмертний.

- Так, дещо.

- Ми сповнені уваги.

- По-перше, підтвердилося, що закрили світ саме стародавні альви.

- Так у цьому ніхто і не сумнівався! - фиркнула я.

- По-друге, ключ вони заховали біля Алатир-каменя, який знаходиться на острові Боаяні.

- А де цей острів?

- Ось тут і починається найцікавіше. На мапах...  такого острова немає.

- І де ж він? - нетерпляче вигукнула я.

- Він розміщується за Краєм Світу.

- Але як можна знайти його там, де вже нічого не існує?

- Абсолютної порожнечі не буває, а острів – це творіння богів.

- Добре, - кивнув Кощій, - я навіть згоден повірити в це, але як ми в цій неабсолютій порожнечі відшукаємо острів?

- Існує мапа Порожнечі, того, що за Краєм Світу.

- Оце так! - присвиснув Безсмертний. - Дійсно, фантазія Всесвіту невичерпна. З одного боку це навіть непогано. Ми одним пострілом вб'ємо двох зайців: і ключ заберемо, і камінчики там залишимо, чим далі, тим краще.

- Нехай так, - кивнула я, - показуй мапу.

- А ось її у мене і немає, - знизала плечима Марукка. - Альви, коли прохід закрили, ключ завезли подалі, туди, куди ходу немає, а мапу теж приховали непогано.

- Де ?!

- Вона у морського царя, зберігається в скарбниці і передається строго у спадок.

- Круто, - ахнула я.

- І які у нас шанси потрапити до нинішнього морського царя на прийом і попросити передати раритет в хороші руки? - запитав Кощій.

- Ніяких. Якщо, звичайно, ніхто з вас не вміє дихати під водою.