Я не твоя, Кощію, або Кінець світу скасовую!

Глава 36. Яга Світозарівна та Незгасиме Світло. Частина 1.

- Здрастуйте, бабуся Яга, - вклонилася я, як годиться, - в гості можна?

- Здрастуйте, коли не жартуєте, - відповіла стара. - Гостям завжди рада, заходьте. Тільки чому ви мене таким дивовижним ім'ям називаєте, якщо звуть мене Анастасія Світозарівна?

- Вибачте, здалеку ми, - чарівно посміхнувся Кощій. - Про вас нічого не знаємо, не відаємо. А таким ім'ям в наших краях прийнято називати шанованих жінок.

- А-а, здалеку, значить. Давайте, я вас погодую, напою, а потім ви мені все розкажете, - не по протоколу запропонувала стара. - Може, баньку витопити?

- Спасибі, бабусю, поспішаємо ми, а ось від вечері не відмовимося, бо ми сьогодні якось і пообідати не спромоглися.

- От і добре.

Старенька швиденько наготувала на стіл. Запахло так смачно, що у мене засмоктало під ложечкою. Борщ! Звичайний борщ! Скільки ж я його не їла? Він задерикувато парував в глибокій глиняній мисці. Компанію йому склали величезні пироги, які називають розтягаї, як пояснила господиня, з рибою, оладки і кисіль! Яка ж краса! Я наминала так, що бабуся замилувалася, підперши щоку долонею. І тільки коли ми, наситившись, відставили тарілки і подякували за смачне частування, почала розпитувати.

- А тепер, голубки, розкажіть, хто ви, звідки в наші місця заповідні забрели?

І ми розповіли все, як годиться. І про мету подорожі повідали. І мапу показали. Таким стареньким мудрими бути годиться, може, порадить чого.

- Ну що, Анастасіє Світозарівно, чи не чули ви щось про Світло Незгасиме?

- Чула, бачила, в руках тримала.

- Та ну! - хором вигукнули ми.

- Почну з самого початку. Все одно вам ночувати у мене, геть сіріє вже за вікном. Лягайте на піч, а я розповідати буду, замість вечірньої казки, як дітям малим. Дюже вже історія моя на казку схожа буде. Але все це правда чистої води. Хоч і самій вже часом не віриться.

Ми слухняно забралися на піч. Справжня давня піч з лежанкою! Та я все життя мріяла на такій печі поспати! Недарма кажуть: мрії збуваються. Старенька дбайливо вкрила нас ковдрою, а сама сіла поруч.

- Воно хоч і тепло тут, а кісточки пропарити завжди корисно. Раніше жили ми в холодному краю, і піч була перша помічниця, рятівниця-цілителька, годувальниця.

- Так ви не місцева?

- Стояло колись на березі глибокого озера гарне місто з дерев'яними теремами і церквами, брукованими вулицями. Китежем називалося.

- Кітеж! У моєму світі місто таке було, давно, тільки зникло воно при наближенні військ Батия під час татаро-монгольської навали в XIII столітті у водах озера під назвою... Світлояр!

- Так ми з тобою, дівонько, з одного світу! Так все і було. Дізнавшись про наближення ворога, чарівник, що при княжому дворі проживав, скликав усіх городян на площу, молитися звелів, сам щось бурмотів, чарував. Я тоді мала була, не дуже пам'ятаю... Раптом огорнуло все туманом непроглядним, а коли туман спав, місто виявився зовсім в іншому світі, на березі іншого озера, яке, за старою звичкою, назвали теж Світлояром, і далі жити стали. Тільки завдяки чарам стало з містом дивне відбуватися. Ніч і день воно на новому місці постояло, а з першими променями нового дня в озеро опустилося. Тільки воно немов ковпаком невидимим накрите, що повітря зберігає. Спочатку сполошилися жителі, а потім зрозуміли, що дихати можна, ніщо не загрожує. Спочатку хотіли град покинути, нове місце шукати. Потім звикли. Так і повелося. Добу на чужій землі Кітеж проводить, тоді всі справами різними займаються, поля орють, в ліси на звіра ходять, трави-ягоди збирають, другу добу під воду місто йде, тоді всі відпочивають, гуляють, медовухою балуються. Правда, іноді місто так глибоко опускається, що і вдень темніє, немов вночі, страшно тоді стає, що так в глибинах і сгинемо, світу білого не побачимо, і бити тоді в дзвони починають, молитви читають, і повертається все на круги своя.

- А у нас іноді із дна Світлояра дзвін лунає, верхівки церков в глибині видно!

- Ось воно як, - зітхнула старенька. - Тягне Кітеж земля рідна, не відпускає.

- Може, коли-небудь і перетягне?

- Хто знає. Тільки завдяки чарам град наш нетлінним став. Скільки стоять споруди дерев'яні - не гниють, не сипляться, хробаки їх не точать.

- А як же ви, бабуся, стільки років живете? Люди теж безсмертними стали?

- Ні, скільки поколінь вже змінилося. Частина молоді час від часу йде, щоб побудувати своє місто. Деякі вже й забули про коріння своє, воюють між собою. А інші старовіри не покидають священні місця, вірять, що колись повернеться Кітеж-град на батьківщину, яка перетворилася вже в казку. Але це зараз. А в ті далекі часи, коли ми тільки потрапили в цей світ, всі трималися купи, далеко від міста не відходили. Я - княжа дочка, і у мене є ще дві сестри: Лебединка - молодша, і Зоряниця - середня. Якось  вийшли ми в ліс погуляти, квітів для вінків набрати. Налетіли раптом вітри з усіх боків, в молодих чоловіків перетворилися, мови солодкі повели, в уста цукрові цілували, ніжно так милували. Полюбився мені Вітер Східний, Лебединці - Західний, а Зоряниці - Південний.

- А Північний?

- Північний брат їх з-за гір перелетіти не може, давно вони розлучилися, як встали кордоном Довгі гори, магією моторошної сили створені, не може він сюди потрапити, тільки в інших світах інколи вони бачилися, так вітри розповідали.



Галина Курдюмова

Відредаговано: 12.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись