Я не твоя, Кощію, або Кінець світу скасовую!

Глава 40. Черево Хтіра. Частина 1.

Останнє, що пам'ятаю: лечу з пристойної висоти вниз. Розумію, що це не атракціон, коли з мосту стрибаєш вниз головою. Гумовий джгут не тримає за ноги, не витягне в останній момент. Чорні камені в піні від води, що падає, розбиваючись, катастрофічно наближаються. Зараз вріжуся головою. Добре, хоч н небезпечним місцем.

І темрява.

Прокинулась я швидко. Голова, правда, ще потріскує.

Ба! А де ж водоспади? Стрімкі чорні річки?

Я в якійсь похмурій печері, вся мокра, немов душ приймала в одязі, та ще й лежу прямо на кам'яній підлозі, прямо в холодній калюжі! Ось так залиш своє тіло на секунду без нагляду. Море турботи з боку ближніх!

Спиною до мене стоїть Кощій. Я його по плащу з черепушкою одразу впізнала, хоч і напівтемрява тут. Біля входу в печеру - два низькорослих... ну, не знаю, хто вони такі, дикуни якісь, з факелами та списами, спрямованими в наш бік.

Знову Кощій в щось вляпався. Безсмертний, ось і задирається з усіма без розбору з нудьги.

Доведеться виручати. Я побачила сумку, що валялася неподалік. Все мокре, матінко! Ну й господар. Літаюча доріжка теж така волога...

Мужики розмахнулися...

На сонечку треба все сушити, а то пліснявою вкриється, пропаде... Антиграв заіржавіти може. Я розгорнула килим-літак.

Списи полетіли в Кощія.

- Ну, полетіли!

Я врізала килимом йому під коліна. Мій маневр жваво посадив Безсмертного поряд зі мною. Списи пролетіли над головами в глиб печери. Набираючи швидкість, килим з антигравом рвонув до виходу. Пролітаючи повз, я вихопила у одного із застиглих з розкритими ротами хлопців факел, а то попереду щось темнувато.

- Ти жива?! - обернувся Безсмертний, втупившись в мене якимось ідіотським поглядом.

- А що? На голові, напевно, шишка буде, добре, що безпечним місцем стукнулась. Жива, хіба що отримаю запалення легенів після того, як ти мене кинув в холодній воді.

- Фух, - полегшено зітхнув він. - Точно, ти не привид?

- А що, були варіанти?

Попереду з'явилося світло. Вихід!

- Е-е-е! - крикнув Кощій. - Тут зараз знову чудовисько з’явиться з багатьма головами, то ти більше не падай з килима, воно не живе. Не справжнє!

- Правда ?!

З розгону килим-літак ледь не влетів прямо в потік водоспаду. Безсмертний взяв керування на себе і вирулив на безпечне місце. У водяних струменях замиготіли зубасті голови, але, раз говорить Кощій, що його немає, значить, немає. Одна з голів пройшла прямісінько крізь мою руку, і я нічого навіть не відчула. Голограма.

Килим-літак летів низько, чіпляючись хвостом за мокрі валуни. Вологий же, ледве рухається. Зрештою, Кощій посадив його на великий камінь і прибрав в сумку, а мене,  нічого не пояснюючи, потягнув за руку, і ми поскакали, як кенгуру, перестрибуючи з каменя на камінь, ледь не зсковзуючи з них і не вивертаючи ноги .

Ззаду долинули обурені крики, але списи вже не могли нас дістати. Ще трохи - і ми вже на іншій стороні.

Я озирнулася. Настирливі аборигени стрибали з валуна на валун слідом за нами.

Кощій знову розгорнув килимову доріжку.

- Лягай!

Ми плюхнулися поряд, як два шоколадні батончики. Солодка парочка.

Напевно, антигравові так було легше, бо він знову полетів, хоча і низько над землею. Проте, незабаром ми сховалися від переслідувачів у заростях.

- Кощій, чому вони за тобою женуться? - запитала я, трохи відхекавшись.

- За нами. Тому, що на нашому сліду висохло їх цілюще джерело, Сльози Ока Миру.

- Так, значить, ота калюжка в печері...

- Залишки Сліз.

- Виходить, ми в них все ж омилися? А як ти знайшов це місце?

- Пурхани самі відвели нас до печери, щоб врятувати тебе.

- А навіщо мене рятувати?

- Ти сильно розбилася, впавши з килима.

- А чому я цього не пам'ятаю?

- Ти була без свідомості.

Я глибоко задумалася. Виходить, Кощій мене рятував? Чи просто використовував мій стан, щоб переконати аборигенів показати печеру? Швидше, друге.

- Хороша про нас слава йде по цьому світу, - сказав Безсмертний. - У Кітежі викрали Незгасиме Світло, тут ще краще - позбавили народ цілющої води. Викрадення століття!

- Так ми ж хочемо зупинити кінець світу, - жалібно встала я на захист свого доброго імені. Хоча, взагалі-то, я тут живу не під своїм ім'ям, так що не страшно.

- А хто про це знає, що ми все робимо з добрими намірами? - відповів Кощій. - У легендах ми постанемо майстерними і небезпечними шахраями, злодіями, що втиратися чесним людям в довіру.

- Якщо ці легенди буде кому складати. До острова Буяна ще як до Києва... поповзом. Отже, що тут у нас ще намічається в турпрограмі? - розгорнула я карту. - О! Та все згідно з пророцтвом і йде. Тут сказано, що Око Миру віддасть нам силу до останньої краплі. Ось Сльози і висохли. Все нам віддали.



Галина Курдюмова

Відредаговано: 12.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись