Я ніс сонце (за мотивами пісні групи Дайте танк(!) - Курьер)

Я ніс сонце

Ніколи не знаєш, що можуть захотіти люди, ще важче передбачити жіночі бажання. Хоча, це не моя справа. Я просто кур’єр. Моя задача — швидко та безпечно доставити замовлення клієнту.

Важко сказати чи подобається мені ця робота, але як заробіток для студента цілком згодиться. Мій робочий день починається о 15:00. Я сяю в своїй уніформі: жовта кепка, жовта кофта. Не знаю чим керувався мій начальник, коли називав свою фірму “Соняшник”.

З мого велосипеда зняли колесо, біля супермаркету, тому вже другий місяць я ходжу пішки — тяжко, але це мотивація кинути курити.

Сьогодні мені потрібно в іншу частину міста. Влітку — без проблем, а ось взимку є вірогідність зустріти “нічне” населення. Ще й темніє рано — всі “козирі” у мене.

Ще одна невідома людина, яка витратилась на щось рідко потрібне.

Оператор тітка Люда з тих жінок, які не відчувають свого віку і продовжують жити життям 25-річної кокетки у свої-то 50. Від неї я й отримав квитанції, накладні з черговою адресою.

- У тебя сегодня только одна.

- Спасибі, Людо.

- Сейчас мальчикам скажу, чтобы вынесли. Будешь кофе?

- Ні, дякую.

- Хм...Твоё дело.

Мені завжди було важко визначити чи щиро мене хочуть пригостити кавою чи то може просто з ввічливості. Іноді потрібно й відмовитись.

Хлопці винесли мою посилку — це було сонце, яке обгорнули в поліетилен, від спеки він почав плавитись та капати на паркет.

- Мальчики! Зачем вы упаковали солнце в полиэтилен? Нужно было в картон.

- На, забирай. В рюкзак по ходу не влезет, в руках будешь нести.

- Дякую. Дайте рукавиці, не хочу руки обпекти.

Вдягнувши рукавиці, взяв сонце, ногою відштовхнув залізні двері і пішов. Пішов я на зупинку, чекати 312 маршрутку, вона йшла через все місто, дуже зручно для пішохідного кур’єра.

Люди на зупинці знімали шапки та рукавиці, періодично витираючи з обличчя піт. Я помітив, що за мною лишається мокрий слід,- я плавив лід на тротуарах та на зупинці. “Хм, добре діло роблю”, - думав я. Чекаючи на маршрутку, я вирішив покурити, знехтувавши правилом “тільки закурив і під’їхало таксі”, на жаль у мене не знайшлося запальнички. Спітнілі люди відповідали, що не курять.

- Підпали від сонця, - сказав один з чоловіків, струшуючи руку від поту.

- Дійсно, дякую.

Сонце — гарна запальничка.

Вперше, чекаючи на маршрутку, вдалося докурити. Я заходив останнім. Водій косо дивився на мене і на мій вантаж. Маршрутка була переповнена, тому довелося стояти в дверях. Через хвилин п’ять жіночки просили відкрити люк. Дійсно, було досить спекотно. Кожну зупинку я відчував себе лакеєм - відкривав двері, виходив, пропускаючи людей, заходив, тому мої сподівання трішки подрімати були марними.

Я вийшов на передостанній зупинці. Вже шоста вечора і в місті вмикались ліхтарі, але їх світло було марним. Я — ліхтар.

Важко серед бетонних коробок знайти потрібну. Мій навігатор довів мене зрештою до хрущовки з традиційним радянським орнаментом, тоді було модно прикрашати будинки різноманітними зображеннями. В дитинстві думав, що коли буду дорослим, житиму в будинку з найгарнішими малюнками. Можливо це і є будинок з моїх дитячих мрій. На стіні мозаїкою викладено хлопчика та дівчинку, вони трималися за руки. Вільну руку хлопчик підняв догори та тримав в ній зірку, у дівчинки були в руці гвоздики. Їх було дві, третя з плиткою обпала ще невідомо коли.

Під потрібним мені під’їздом стояли молоді хлопці та голосно в манері району обговорювали важливі питання. Коли я підходив, вони вже мовчки дивились на мене.

- Чё, солнце несешь, да?

- Так, сонце.

- А курить есть?

- Є, візьміть.

Вони взяли собі кожен по сигареті.

- Спасибо. Не обожгись, молодой.

Я зайшов у під’їзд. Чесно, я стомився,- важке та гаряче сонце дуже тяжко нести. Залунав дзвоник. Зустріла мене молода дівчина.

- Добрий вечір, Ви Сотнікова Олена?

- Так, я.

- Ваше замовлення, розпишіться ось тут і тут.

- Можна спочатку оглянути?

- Звичайно.

Вона дивилась на нього, не відводячи погляд, навіть не жмурилась.

- Знаєте, напевно я напишу відмову. Не особливо мені й личить сонце. Краще я замовлю місяць, місяць зараз в моді.

- Добре, тоді розпишіться тут.

- Вибачте.

- Нічого, я віднесу товар на склад. На все добре.

- На все добре.

І я пішов з сонцем назад. Я вже звик до відмов, звичайне діло, люди не знають чого хочуть.

Я знову зупинився біля орнаменту на стіні. Я дивився на зірку в руці хлопчика. Моя рука потягнулась догори і підсвідомо відпустив сонце, воно відмінно вписалося на місці тієї зірки.

Позаду мене вже не було сірих коробок - були яскраві жовті будинки.



Тарас Шпак

#1141 в Сучасна проза
#1162 в Різне

У тексті є: сонце, студент, місто

Відредаговано: 02.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись