За покликом зірок

Зірки кличуть.

Була вже глуха ніч, коли Кларк обережно, стараючись не створювати шуму, відчинив двері своєї квартири. Так же обережно він їх зачинив і крадучись увійшов до середини. Безшумною тіню він пробрався у спальню. Луна вже спала. Звичайно вона його не дочекалась. Було вже дві години ночі. Кларк трохи постояв дивлячись на свою сплячу дружину. Світло від нічних вогнів міста, проникаючі через не зашторене вікно, освітлювало її бліде обличчя і посмішку на вустах. «У вісні ти завжди посміхаєшся. Здається тебе ніколи не турбують неспокійні, тривожні сни…».

            Він трохи заспокоївся. Нервовий трепіт, який був з ним увесь сьогоднішній день, здавалось, залишав його. Зараз, тут, вдома, біля найближчої для нього людини, Кларк, нарешті, почав заспокоюватися. Проте, для повного спокою, коли можна буде спокійно заснути ще далеко. День і справді був важким і фізично, і психологічна. Цей переліт на інший бік земної кулі. Це місце, де йому довелось побувати і яке визвало такий потік спогадів, який просто зім’яв, притис його до землі так, що не можливо було дихати. Ще трохи і він би захлинувся у тому потоці… Але він, звичайно, живий. А ось вони ні. Уся його команда там. Вірніше їх останки. Останки кожного з них: Білла, Генрі, Сема, Лі. Їх прах лиш зовсім недавно доставили на Землю, на кладовище. Пройшло більше трьох років з моменту їх гибелі і тільки зараз їх прах похований. Пройшло більше трьох років, і лиш тепер вони нарешті знайшли спокій. «Все це через цю прокляту бюрократію з її правилами й приписками і клятих чиновників, які ці правила й приписки придумують!..»

            Він вийшов зі спальні і пішов на кухню. Знайшов пляшку бренді – подарунок Тіма – дістав склянку, наповнив її і кількома великими ковтками осушив. Світло він не включав – досить і того, що проникає сюди через відкрите вікно. Ще раз наповнивши склянку, знову швидко випив. Алкоголь тут не допоможе, і він це розумів. Кларк лише надіявся на те, що зможе скоріше заснути. І справді його голову незабаром почав окутувати туман.

            «Добре, що я відмовив Луну їхати зі мною. Бачити її те зовсім не обов’язково. І не важливо, що вона багато чого бачила за свою кар’єру – одне діло, коли йде мова про чужих людей, зовсім інша, коли ти цих людей знав… І мене у такому стані її краще не бачити… ніколи». Раптову він почув, що у спальні клацнув вмикач світла. Швидко схопившись з місця, закинувши пляшку у холодильник, він підскочив зі склянкою до крану. Почулись легкі кроки і оклик:

            – Кларк? Кларк, це ти?

            – Так, люба, це я. Я на кухні.

            Луна заглянула у напіввідкриті двері.

            – Любий третя година ночі, коли ти приїхав? І чого ти світло не увімкнув?

            – Та тільки-но і приїхав. Просто зайшов сюди ковток води зробити. Я зараз прийду, почекай мене трохи.

            – Добре, я чекаю.

            Вона обняла його, прилинувши до нього усім тілом.

            – Як ти себе почуваєш? Здається ти пив?

            – Так, пару ковтків… Нічого, все добре. Зараз вже добре.

            – Ти трохи тремтиш. Здається тебе лихоманить…

            – Ні, це тобі так здалось лише.

            Вони помовчали. Кларк дивився на відблиски вогнів на стелі.

            – Не треба було тебе одного відпускати, – прошепотіла вона згодом.

            – Не хотів щоб ти хвилювалась.

            – Так, я це знаю. Проте я хвилююсь за тебе.

            – Зі мною все добре, не хвилюйся. Засипай.

            – А ти зможеш заснути?

            – Так. Думаю, зможу.

            Проте він заснув не відразу. І дві склянки бренді не допомогли швидко зімкнути очей. Кларк пролежав майже до самого світанку, намагаючись прогнати сонм нав’язливих думок. І тільки коли східна частина неба почала світлішати, а зірки на небі тьмяніти, до Кларка прийшов важкий сон, позбавлений сновидінь.



Corax

Відредаговано: 19.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись